Підтримайте або спростуйте думку: “Тільки через жалість, страждання людина зостається людиною” (О. Довженко)
Ще раз і ще раз перечитую фразу великого сина нашого народу Олександра Довженка й розумію, що в ній доконечно просто й лаконічно сформульовано “великий секрет” того, як людство може врятуватися від “вірусу знелюдніння”, про який ми мали б набагато частіше говорити нині, аніж про віруси імунодефіциту чи “свинячого грипу”.
У чому ж полягає цей секрет людяності на думку великого страдника, який і під кінець життя уявляв себе маленьким хлопчиком у Країні Людей на березі “зачарованої Десни”? У тому, що людина повинна навчитися
Позицію про те, що існує
Показавши існування нібито тісного взаємозв’язку між людяністю й здатністю людини страждати самій і жаліти інших, я запитую себе, чи обов’язковою умовою для збереження людського в людині є обидві ці здатності? І відповідаю: безперечно. Цей висновок для мене очевидний з огляду на такі міркування.
Будь-яка людина в цьому світі приречена на страждання. Досить часто ці муки, фізичні чи душевні, можуть випалювати вщент людське в душах. Показовою в цьому плані є доля Чіпки Варениченка з роману Панаса Мирного й Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”: хлопець, знівечений стражданнями, утратив найцінніше – людину в собі. Отже, саме по собі страждання не завжди здатне забезпечити збереження добра в натурі людини.
Як мені здається, передусім усвідомлення людьми того факту, що й хтось інший, хто поряд із ними, так само страждає і, можливо, його болі ще страшніші, і дієве співчуття по відношенню цієї близької душі стають запорукою того, що джерело людяності на землі не всихає. Таким чином, лише поєднання власного страждання й уміння пожаліти іншого завжди здатні спонукати людину забути про свої біди й відкрити душу до входження серце справжньої Людини.
Істинність думки про те, що людина здатна залишатися справжньою людиною не стільки через те, що їй болять власні біди, а скільки через те, що вона вміє страждання іншого відчувати, ніби вони її власні, можна підтвердити багатьма ілюстраціями. Та для мене найпоказовішим є, мабуть, приклад життя моїх дідуся Василя й бабусі Вусті: зазнавши багатьох страждань (і Голодомор, і війна, і несправедливості тоталітарних часів), вони не втратили здатності любити ближніх, співчувати й допомагати їм. Усім своїм життям вони довели й показали нам, їхнім численним дітям, онукам і правнукам, що зберегти людяність можна і в стражданнях, і в радості, аби лише не була втрачена здатність жаліти інших.
Отже, “людське” здатне перемогти в людині лише тоді, коли людина буде жалісною до інших. Співчуття ж, жалість до інших може з’явитися лише за умови, що людині в житті й самій трапилося пізнати муки страждань.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)