Переказ роману О. Гончара “Людин і зброя”
Роман Олеся Гончара “Людина й зброя” – добуток, у якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти воєн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, – людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману: “Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!”
Як всім учасникам війни – цієї й всіх попередніх, – хотілося вірити, що вона остання,
Яка страшна трагедія була для всього людства, коли матері думають про те, що їхнім дітям краще не народитися! Вони хочуть народити своїх дітей для радості, для щастя – от для чого приходить людина в життя, от для чого тільки й варто родити! Що ж зробила з людьми війна? Вона в корені змінила їхній світогляд, їхнє відношення до свого народу, землі, Батьківщині. Вони стали дорожити цим усім у сто разів більше. Але як же страшно, що все це людина усвідомлює під час нещасть і воєн! Герої роману – студенти-добровольці Ко-лосковский, Степура, Лагутин, комісар
Роман починається дивно мирно й спокійно. “Ще ніхто нічого не знає. Ще всі, як було. Ще, розбрівшись із самого раннього ранку по пареннях і бібліотекам, забравшись у спустілі аудиторії факультетів, схилилися над конспектами студенти – готуються до останніх іспитів”. Тривожно повторюється слово “ще”, як би пророкуючи величезну трагедію, катастрофу цього спокійного мирка.
Головний герой роману – Богдан Колосковский. Гарний юнак з фігурою спортсмена, відважний, що має найбільшу витримку, що допоможе пройти йому крізь багато труднощів. У Богдана своя трагедія – його батько був репресований. Богдан не визнає за батьком провини, він ніколи від нього не відречеться. Чере цього нього виключили з комсомолу. І от тепер, після оголошення надзвичайного стану, він хоче йти добровольцем на фронт, але комісія не бере його заяву. Він чує слова: “Іди, продовжуй учитися. Нам ти не потрібний”. Це крах для Богдана. Але один військовий, як би поверя в його бажання воювати, поверя в його силу, прийняв його заява
И от Богдан зі своїми товаришами попадає в студбат, про яке усе ще почують. Перше своє завдання він виконав успішно. Відразу ж на фронті він виявив себе із кращої сторони, убивши німецького снайпера
Друзі Колосковского – Степура й Духнович – борються теж дуже відважно. У першому ж бої вони всі одержали серйозні поранення, але зате вони змогли зупинити німецькі танки. Всіх трьох відправляють у госпіталь. Отут варто згадати ще про один студента, що спочатку викликав у мене тільки ворожість. Але війна міняє людей, вона торкнулася і його.
Ще в Харкові Павлушенко ставився до Богдана з недовірою через репресованого батька. Він усіляко показував своє несхвалення й ворожість до Колосковскому. На дніпровській переправі, де Спартак Павлушенко й Богдан Колосків-Ский боролися пліч-о-пліч, він ледь не загинув від бомби. У госпіталь Спартака привезли контуженим. Йому перекосило вилицю, а що ще гірше – він втратив дарунок мовлення. До таких випробувань він не був готовий. “Павлушенко дотепер легко все давалося в житті”. Після контузії він зміг багато чого усвідомити: як холодно й равнодушно звертався з товаришами і як був несправедливий Кбогдану.
У госпіталі він зустрів Духновича, але зла іронія долі не дозволила йому висловити його думки, попросити прощення. “Саме тепер, коли в серце з’явилося щось нове, людяне, тепле, чим він хотів би поділитися з товаришами, – саме тепер контузія позбавила його дарунка мовлення”. Щось нове з’явилося в житті Спартака – шах-терочка Наташа, що доглядала за ним. Він полюбив її всієї душою, і вона відповіла йому взаємністю. Пізніше, у ви-здоровбате, де Богдан і Спартак зустрілися знову, вони подружилися. При прощанні Богдан крикнув Спартаку: “Прощай, друг!” Це значить дуже багато.
Крім воєнних дій, чоловічої дружби, у романі також присутній тема любові. У кожного студента є кохана. Богдан любить студентку истфака Таню. Вона для нього – найдорожче, що тільки є вжизни.
Наприкінці роману є трохи глав, у яких Богдан подумки пише своїй Танюше: ” чиЧуєш ти мене, Таня? Як часто я стримував свої почуття до тебе, скупим був на пещення, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним”. Цій людині вкрай важко усвідомлювати, що він і його хлопці перебувають в оточенні й що напевно вони всі загинуть. У цих листах є такі слова, що якби не було цієї величезної любові, те, може бути, умерти було б легше. Адже себе він беріг тільки для неї. “Але це – хвилинне, цьому не вір. Любов надає мені сили, допомагає переносити всі”. Як йому, мабуть, боляче! Ні, не за себе, а за цього тендітного, ніжного чоловічка, що чекає його й сподівається на щасливе майбутнє
Всі студенти загинули. Духнович підірвав себе, рятуючи своїх товаришів. Степуру втратили в бої, коли займали
Греблю. А Богдан? Йому, видимо, не призначено було вийти з оточення й зустрітися з Таней. Він умре з надією, що це все-таки остання війна. “Хто з нас загине в цих окруженческих степах? Може, усіх нас чекає за тим геть бугром смерть? Або не в одних ще будемо боях, і будемо пропадати без звістки, і будемо пити воду з боліт, і будемо гинути в концтаборах, залишаючись і там твоїми солдатами, Вітчизна”. Це не тільки слова Богдана. Це слова всіх бійців, які боролися за нашу Батьківщину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)