Основні теми й ідеї добутків Купріна
У світовій літературі взагалі, а в російській літературі особливо, проблема взаємини людини з навколишнім його миром займає велике місце. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство – про це міркували багато російських письменників XІX століття. Плоди цих міркувань відбилися в багатьох стійких словесних формулах, наприклад у відомій фразі “середовище заїло”. Помітно загострився інтерес до цієї теми наприкінці XІX – початку XX століття, в епоху Росії. У дусі гуманістичних традицій, успадкованих від минулого, розглядають це
Творчість цього письменника бути довгий час як би в тіні, його заслоняли яскраві представники сучасної йому прози. Сьогодні добутку О. Купріна викликають великий інтерес. Вони залучають читача своєю простотою, людяністю, демократичністю в найблагороднішому змісті цього слова. Мир героїв О. Купріна строкатий і різноманітний. Він сам прожив яскравими, наповненими багатими
Ця лінія характерна для відомого оповідання Купріна “Гранатовий браслет”, написаного в 1911 році. В основі сюжету лежить реальна подія – любов телеграфного чиновника Желткова до дружини важливого чина, члена Державної ради Любимова. Про цю історію згадує син Любимової, автор відомих спогадів Лев Любимов. У житті все закінчилося інакше, чим в оповіданні О. Купріна, – чиновник перестав писати листа, про нього нічого не відомо. У сім’ї Любимових цей випадок згадували як дивний і курйозний. Під пером же письменника він з’являється як сумна й трагічна історія життя маленької людини, якого підняла й погубила любов. Сама історія незвичайної любові, історія гранатового браслета розповідається таким чином, що ми бачимо її очима різних людей: князя Василя, що передає її як анекдотичний випадок, брата Миколи, для якого все в цій історії бачиться образливої й підозрілим, самої Віри Миколаївни й, нарешті, генерала Аносова, першим що предположили, що тут, може бути, криється теперішня любов, “про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки”.
Коло, до якого належить Віра Миколаївна, не може допустити, що це сьогодення почуття, не стільки через дивне поводження Желткова, стільки через забобони, які володіють ними. Купрін же, бажаючи переконати нас, читачів, у дійсності любові Желткова, прибігає до самого незаперечного аргументу – самогубству героя. Таким чином, затверджується право “маленької людини” на щастя й виникає мотив його моральної переваги над людьми, що настільки жорстоко образили його, що не зуміли зрозуміти силу почуття, що становило весь зміст його життя.
Оповідання Купріна одночасно смутний і світлий. Його пронизує музичний початок – як епіграф вказується музичний добуток, а завершується оповідання сценою, коли героїня слухає музику в трагічний для неї момент морального прозріння. У текст добутку входить тема невідворотності загибелі головного героя – вона передана через символіку світла: у момент одержання браслета Віра Миколаївна бачить червоні камені в ньому й із тривогою думає, що вони схожі на кров. Нарешті, в оповіданні виникає тема зіткнення різних культурних традицій: тема Сходу (монгольська кров батька Віри й Ганни, татарського князя) уводить в оповідання тему любові – страсті, безрозсудності; згадування про те, що мати сестер – англійка, уводить тему безстрасності в сфері почуттів, влади розуму над серцем. У фінальній частині оповідання з’являється третя лінія: не випадково, що квартирна господарка героя виявляється католичкою. Цим у добуток уводиться тема любові-преклоніння, яким у католицтві оточена Божа Матерь, кохання-самопожертви. Герой О. Купріна, маленька людина, зіштовхується з навколишнім його миром нерозуміння, миром людей, для яких любов – це рід божевілля, і, зштовхнувшись із ним, гине. Те саме що телеграфіст Желткову й інший Купрінский персонаж – герой повести “Двобій” поручик Ромашов. Сучасниками ця повість, у першу чергу, була сприйнята як добуток, соціально спрямоване; у ньому розглянули – одні з інтересом, інші зі збурюванням – антиармійську тему. Повість зв’язували з поразкою російської армії у війні з Японією. Сучасників уразило те, як правдиво й нещадно показав письменник деградацію офіцерства, побут і вдачі армійських служак. Сьогодні в добутку обертає на себе увага переважно його моральна проблематика.
Сама назва “Двобій” багатозначно: це й дуель у фіналі повести, і зіткнення поручика Ромашова з укладом, що отупляє душу, офіцерського життя, і внутрішній двобій Ромашова із самим собою. На відміну від Желткова, що змальований пунктирно, головний герой “Двобою” розкритий психологічно докладно й переконливо. Про те, хто такий поручик Ромашов, можна сперечатися – образ цей неоднозначний. У ньому вгадуються риси маленької людини – він непоказний зовні, часом навіть смішний. На початку повести він живе мрією, але сама мрія його в чомусь убога – він бачить себе “ученим офіцером Генерального штабу, що подає величезні надії”, представляє себе те блискучим військовим, що вдало придушує бунт робітників, те військовим шпигуном у Німеччині, то героєм, що захоплює за собою ціле військо (тут угадуються пародійно переосмислені сторінки мріянь князя Андрія Болконського з “Війни й миру” – мрії про “свій Тулон”).
Однак життя вносить свої корективи в його мрії: помилка під час огляду зробили їх незбутніми, але вона ж зіграла величезну й доброчинну роль – відбувається моральне очищення героя стражданням, його внутрішнє прозріння. Він стає здатним співчувати ближньому, відчувати чуже горе, як своє. Зустрівши нещасного, забитого солдата Хлебникова, він звертається до нього з біблійними словами: “Брат мій”. У Ромашову прорисовуються риси “зайвої людини”, його моральне почуття заходить у суперечність із навколишнім життям. Особливо яскраво це проявляється в сфері особистих почуттів, у його любові. Любов Ромашова, зворушлива, зіштовхує його з жорстокістю й нелюдськістю людей.
Образ Шурочки, жінки, що прирікає на смерть люблячої її людини заради кар’єри чоловіка, можна назвати відкриттям О. Купріна, його пророцтвом. Ромашов погоджується на двобій, результат якого для нього майже ясний, вирішений не тільки через здатність до любові-преклонінню, любові самовідданої й жертовної, як і в Желткова, але й через свідомість власної непотрібності, безвихідності. Відбувається катастрофа мрії, і не тільки від свідомості, але й від розуміння її дріб’язковості й суєтності. Повість закінчується загибеллю головного героя. Але в авторському погляді на життя немає безвихідності – сама можливість натхнення, прозріння, морального очищення залишає в душі читача почуття просвітленості. Психологічна вірогідність образа Ромашова, всієї картини російського життя початку XX століття роблять добуток співзвучним сучасному читачеві. В оповіданні представлений лише один з варіантів трагічного зіткнення особистості з навколишнім світом, його прозріння й загибелі, але загибелі не безглуздої, а утримуючий елемент очищення й високого змісту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)