Душі героїв в оповіданні “Гранатовий браслет” Купріна

“Це камінь любові, гніву й крові. На руці людини, що нудиться в лихоманці або сп’яненого бажанням, він стає тепліше й горить червоним полум’ям… Якщо потовкти його а порошок і приймати з водою, він дає рум’янець особі, заспокоює шлунок і веселить душу. Носящий його забирає владу над людьми. Він лікує серце, мозок і пам’ять” – так в оповіданні “Суламифъ” цар Соломон, даруючи своєї улюбленої коштовності, говорить про “внутрішню природу каменів, про їхні чарівні властивості й таємничі значення”.

Отже, головна героїня

оповідання княгиня Віра Миколаївна Шеина одержала на змінивши й іншу коштовність – серги із грушоподібних перлин від чоловіка. Перли ж здавна були символом, з одного боку, духовної частоти, з іншого боку – недоброї ознаки. Передчуваємо саме недобрих ознак пронизане оповідання

Згадаємо, із чого все починається. З пейзажу, з опису “огидних погод”, що принесли холод, ураганний вітер, на зміну, яким приходять чарівні сонячні дні. Знову, що повернулося літо, короткочасно, як коротка спокійна радість Віри. Її очікування “чогось щасливо-чудесного” від дня своїх іменин, раз у раз захмарюється начебто б незначними

подіями. От Ганна, її люба сестра, “швидко підійшовши до самого краю обриву, стрімкою стіною падавшего в море, заглянула долілиць і раптом скрикнула в жаху й відхитнулася назад зі зблідлою особою”. От згадали про морського півня, якого ранком приніс рибалка: “Прямо якесь чудовисько. Навіть страшно”. От Віра “машинально перерахувала гостей. Виявилося – тридцять”. От у розпал карткової гри покоївка приносить лист і браслет з п’ятьома гранатами. “Точно кров”, – думає Віра з несподіваною тривогою. Так поволі готовить автор своїх читачів до головної теми оповідання

Події оповідання розвертаються неспішно: ідуть готування до іменинного обіду, поступово з’їжджаються гості. Поволі входить на сторінки оповідання його основна тема – тема любові. “Найрідший дарунок високої й безмовної любові став “величезним щастям”, єдиним змістом, поезією життя Желткова. Феноменальність його переживань піднімає образ парубка над всіма іншими героями оповідання. Не тільки грубий, недалекий Тугановский, легковажна кокетка Ганна, але й розумний, совісний Шеин, що почитає любов “найбільшою таємницею” Аносов, сама прекрасна й чиста Віра Миколаївна перебувають у явно зниженому побутовому середовищі” (Л. Смирнова). Однак зміст оповідання зовсім не в протиставленні героїв – княгині Шеиной і чиновника Желткова. В оповіданні усе глибше й тонше.

Значущість добутку надає тема любові. З її появою все оповідання здобуває інше емоційне фарбування. От перше згадування слова “любов” на сторінках оповідання: “Княгиня Віра, у якої колишня жагуча любов до чоловіка давно вже перейшла в почуття міцної, вірної, щирої дружби, всіма силами намагалася допомогти князеві удержатися від повного руйнування”. З перших рядків виникає відчуття зів’янення: подібне з осінньою природою одноманітне, немов дрімотне існування сім’ї Шеиних, де зміцнилися міцні відносини, а почуття немов заснули. Однак любов була зовсім не далека Вірі, просте прагнення до неї притупилося. Вона “була строго проста, з усіма холодно й небагато свисока люб’язна, незалежна й царствено спокійна”. Це спокій і вбиває Жовтків

Портрет Желткова начебто передбачений словами генерала: “…дуже блідий, з ніжною дівочою особою, із блакитними очами й упертим дитячим підборіддям з ямочкою посередині”. Наскільки оманні виявляються це враження! Навіть князь Шеин здатний оцінити шляхетність душі й силу любові цього сухорлявого телеграфіста: “… але от я почуваю, що є присутнім при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати”. Саме тому він дозволить Желткову написати останній лист Вірі, лист, що виявиться те саме що вірші про любов, у ньому вперше будуть сказані слова, що стали рефреном заключної глави: “Так святиться ім’я Твоє”. Декількома роками раніше в одному з віршів циклу про Прекрасну Даму їх використовував поет Олександр Блок. Дарунок передбачення, що подарував їй гранатовий браслет. По стародавньому переказі, що зберігся в нашій сім’ї, він має властивість повідомляти дарунок передбачення жінкам і відганяє від них важкі думки, чоловіків же охороняє від насильницької смерті

Олександра Івановича Куприна як людини й письменника сформувало грозовий час першої російської революції. Це воно повідомило купринским картинам – як ні похмура була їхня правда – мрію про майбутнє, жагуче очікування бури, що очистить і перетворить мир. Заповітна думка Куприна-Гуманіста про трагічне протиріччя буття: споконвічно прекрасна людина серед благої й щедрої природи й – жорстокий, протиприродний власницький лад, що несе йому мучення й загибель

Одним із чудових створень А. І. Куприна є повість про любов “Гранатовий браслет”. Сам письменник називав її “милої” і визнавався, що “…нічого більше цнотливого не писав”. Сюжет повести простий: молодий телеграфіст цавно й безнадійно закоханий у княгиню Віру Миколаївну Шеину. Юнак не витримує борошн любові й добровільно йде 13 життя, а Віра Миколаївна розуміє, повз яку велику любов вона пройшла. Із простого, навіть примітивного сюжету Куприн зміг створити прекрасну квітку, не увядающий уже багато десятиліть

Княгиня Віра улюблена й любить чоловіка, “колишня жагуча любов до чоловіка давно вже перейшла в почуття міцної, вірної, щирої дружби, вона всіма силами допомагає князеві…” Вони займають видне положення в суспільстві: він проводир дворянства. Княгиня оточена блискучим суспільством, але звідки ця щемлива туга, що не залишає неї. Слухаючи оповідання дідуся про любов, Віра Миколаївна розуміє, що вона знала людину, що був здатний на щиру любов – “безкорисливу, самовіддану, що не чекає нагороди. Про яку сказано – “сильна як смерть” …така любов, для якої зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на мучення – зовсім не праця, а навіть радість… Любов повинна бути трагедією…”

ЧиНе таку любов випробовує “маленький телеграфіст” Жовтків? Куприн блискуче показує, що не залежать високі моральні якості від станової приналежності людини. Це дано Богом – душу, здатна любити, може жити в бідній халупі й у палаці. Для неї не існує ні границь, ні відстаней, ні заборон. Жовтків зізнається, що не має сил розлюбити княгиню Віру. Тільки смерть зможе обірвати це прекрасне й трагічне почуття. Як співзвучні думки бідняка Желткова й аристократа Аносова. “Сім років безнадійної й увічливої любові” телеграфіста дають йому право на повагу. Чоловік Віри, Василь Львович, зрозумів Желткова, може бути, позаздрив таланту цього людини

Після кончини Желткова княгиня Віра стратиться, що не запобігла його самогубствам, хоча почувала, передбачала такий кінець. Вона задає собі питання: “Що це було: любов або божевілля?” Василь Львович зізнається дружині, що Жовтків не був божевільним. Це був великий закоханий, що не мислив своє життя без любові до княгині Вірі, і коли пішла остання надія, він умер. Нез’ясована туга охоплює княгиню Віру, коли вона бачить мертвого Желткова й розуміє, “що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї…”

Куприн не дає ніяких оцінок і моралей. Письменник лише передає прекрасну й смутну історію про любов. Душі героїв прокинулися у відповідь на велику любов, і це головне.






Проект на тему моя улюблена пора року.
Душі героїв в оповіданні “Гранатовий браслет” Купріна