Окуджава Б. Ш. Будь здоров, школяр

Моздокская степ. Йде війна з фашистською Німеччиною. Я – боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовій, місяць в армії, і я несу командиру полку “дуже відповідальний пакет”. Де цей командир – невідомо. А за невиконання завдання – розстріл. Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців. Мене ведуть до командира полку. Той читає донесення і просить передати моєму командиру, щоб таких донесень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап’юся гарячого чаю, посплю – тепер я маю право. У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченка, Шонгін, Гургенідзе, командир взводу – молодший лейтенант Карпов. Коля Грінченка, що б він не говорив, завжди “чарівно посміхається”. Шонгін – “старий солдат”. Він служив у всіх арміях під час усіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенідзе – маленький грузин, на носі у нього завжди висить крапелька.

Вчора приходила Ніна, “красива зв’язкова”, вона заміжня. “А ти зовсім ще малявка, так?” – Запитала вона. Прийде Ніна сьогодні чи ні?

Ось вона йде, поруч з нею незнайома зв’язкова. Раптом далеко розрив. Хтось кричить: “Лягай!” Я бачу, як Ніна повільно піднімається з брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна.

Я втратив ложку. Є

нічим. Їм кашу скіпочкою. Ми йдемо у наступ. “Що у тебе з долонями?” – Запитує старшина. Долоні мої в крові. “Це від мінних ящиків”, – говорить Шонгін.

Сашка Золотарьов робить на паличці зарубки на згадку про загиблих. На паличці вже не залишилося місця.

Я приходжу в штаб полку. “А в тебе очі добрі”, – каже Ніна. Від цих слів у мене за спиною зростають крила. “Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся”, – кажу я. “Я багато чим подобаюся, адже тут крім мене нікого і немає”, – відповідає вона. Ми міняємо позиції. Їдемо на машині. Йде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося і стукаємо в якусь хату. Господиня впускає нас. Всі вкладаються спати. “Лізь до мене”, – говорить з грубки тихий голос. “А ти хто?” – Запитую я. “Марія Андріївна”. Їй шістнадцять років. “Іди ближче”, – говорить вона. “Пусти”, – кажу я. “Ну і валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно”. На наступний день ранить Гургенізде. “Попадалься”, – сумно посміхається він. Його відправляють у госпіталь.

Сашка Золотарьов дізнається, що неподалік стоять машини з крупою, а водії сплять. “Непогано б нам по казанка відсипати”, – каже Сашко і йде до машин. На другий день комбат лає Сашку за крадіжку. Я кажу, що Сашко всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училищі за режимом харчувався. Я згадую, як на останньому комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, яку я любив тоді, сказала: “Мені шкода вас, хлопчики. Війні потрібні мовчазні, похмурі солдати. Не треба шуміти “. – “А ти?” – Крикнув хтось. “Я теж піду. Тільки не буду кричати і розпинатися “.

Ми – Карпов, старшина, Сашка Золотарьов і я – вирушаємо на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її звуть Маша. Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на ночівлю в селі. Господиня нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися. Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо в машину.

Ми повертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну. “У гості приїхав?” – Запитує вона. “Тебе шукав”, – відповідаю я. “Ах ти, мій дорогий… Ось дружок справжній. Не забув, значить? “- Говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабний їдальні. Говоримо про те, що було до війни, що ось посеред війни у нас побачення, що я буду чекати її листів. Ми виходимо з їдальні. Я торкаюся її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. “Не треба, – каже вона, – так краще”. Вона цілує мене в чоло і біжить в почалася завірюха.

Ми отримуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому і веземо бочку вина – на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина. Воно ллється в казанки по шлангу для бензину і пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед. Назустріч нам біжить фігура. Це солдатів. Він говорить, що “хлопців кулями побило”, сімох. У живих залишилося двоє. Ми допомагаємо їм ховати вбитих.

Йде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, вбили Шонгіна. Сашка приносить зв’язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є.

“Рама” балується “, – каже Коля. Я відчуваю біль у нозі, ліве стегно в крові. Мене поранило! Як же так – не бою, нічого. Мене відвезли в медсанбат. Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка. На ній видряпано “Шонгін”. І коли я встиг її підібрати? Ось і пам’ять про Шонгіне. У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбиті: і Коля, і Сашко, і комбат. Він залишився один. “Брешеш ти все”, – кричу я. “Бреше він”, – каже хтось. “Ти не слухай, – каже сестра. – Адже він не в собі “. – “Наші вперед йдуть”, – кажу я. Мені хочеться плакати і не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр. Ти ще поживеш.


Суспільство в якому я хочу жити в публіцистичному стилі.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Окуджава Б. Ш. Будь здоров, школяр