Огляд творів Кобзаря
Чим славні Придніпровські гори? Піднялися вони з первісного моря, коли Землі ше й людей не було. Прилинувши з півночі, зустрів їх молодий Дніпро. Підточив ці гори мільйони років, але поки не посивів, та так і не здолав. Прийшовши на Канівські гори вклонитися Кобзареві, піднімаєшся сходами й вбираєш поглядом наддніпрянський простір. Думки линуть понад щоденними турботами, відлітають у минуле й переносяться в майбутнє. Українці – це народ Т. Шевченка. Чи не в кожній світлиці по наших селах під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, а на
…Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
Ці слова стали життєвим кредо поета. Нас до глибини душі вражає велика любов Шевченка до України. Він полюбив її, як син неньку, хай стару, слабку, бідну Та чи тільки цим відмінна любов поета від любові інших? Страждання
Йдуть каліки, скривджені судьбою, Кобзарі, бродяги, варнаки. Ті, що дух і тіло рвуть до бою, Йдуть усі – чужинці й земляки.
Ось такі жахливі картини малює поет-реаліст. Нас просто не існує без Шевченка. У ньому – вся історія наша, все буття, всі наші мрії. Українцеві уявити без нього – все одно, що бути без неба над головою. Він – вершина нашого родового дерева. Коли б волею якоїсь казкової сили український народ постав перед необхідністью зпоміж усіх людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та “Кобзарь”. Без першої він був би неповноцінний морально, без другої – немислимий народ.
“Кобзар” – це сплав непримиренності до духовного рабства. Це книга, причепа для нашого спасіння й самоутвердження. Немає у світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю у своїй творчості жінку-матір усієї Землі, берегиню, продовжувачку роду. І невмируще:
Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі,
Ціло святим ідеалом для багатьох поколінь і є ним для нас нині. Нарешті ми взялися за будівництво власної хати, бо, як казав незабутній Тарас:
В своїй хаті своя правда, І сила, і воля.
Магія шевченківського слова незбагненна. Цим словом він врятував народ від Німоти, підтримував його волю. Він був кріпак і сирота, художник і поет, рекрут, але залишився нерозчавленим, невиснаженим, незламним, не зневіреним. Як не згадати з цього приводу його поезію “Сон”, де на панщині зморена жінка бачить у ві сні майбутнє свого сина Івана. Він вже не кріпак, а вільний, одружений, “свою таки пшеницю жне…”
Немає такої події у недавній і новітній історії України, де б він не був на місті. Згадаєш голодомор тридцять третього – і моторошно від Кобзаревого рядка. Сахнешся тридцять сьомого – і почуєш прокляття: “Бодай юти їх постинали, отих царів, катів людських!” Замислишся над екологічними віями – і спливе у пам’яті синівське: “Світе тихий, краю милий, моя Україно, “і що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?” Дивлячись на деяких землячків, думаєш Шевченковими словами: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то отдасте…”. Все і про всіх сказав великий Кобзар, він рятує, дає опору й надію. Першим пам’ятником для могили Кобзаря мусив стати чавунний хрест з барельефом поета. На ньому були викарбувані слова, якими поет-громадянин закликай “І мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх”:
Свою Україну любіть, Любіть їі… Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть!
Щороку 22 травня Україна святкує знаменну дату – роковини перепоховання праху генія українського народу Т. Шевченка. Виконуючи волю поета, висловлену ним у “Заповіті”, нащадки зберігають пам’ять про нього:
І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.
Нині, у вільній Україні, ми змогли побачити на повен зріст його постать і оцінити феноменальну спадщину. Т. Г. Шевченко завжди залишався самим собою за будь-яких обставин і з людьми різних поглядів. Умів сказати в очі кожному гірку правду, а не шеію по кутках. Він співає гімн Україні та її людям, проголошуючи єдине гасло:
Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)