Образ Печорина у романі Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю
У романі “Герой нашого часу” М. Ю. Лєрмонтов створив образ свого сучасника, “портрет, складений з пороків усього… покоління”. Головний герой роману – дворянин ГриГорей Олександрович Печорин, характер украй складний і суперечливий, далі парадоксальний. Суперечливість, “чудність” Печорина майстерно помічена вже в самому портреті героя. “З першого погляду на особу його я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять”, – зауважує оповідач.
Він описує міцну будову Печорина
Адже, наприклад, у дощик, у холод
Науки, читання книг, самоосвіта – всі ці заняття також дуже швидко виявили свою безглуздість і марність у житті. Печорин зрозумів, що положення людини в суспільстві, повага й пошана визначаються не щирими достоїнствами його – освіченістю й добродетельностью, але залежать від багатства й зв’язків. Так, ідеальний порядок миру виявився порушений у його свідомості на самому початку життєвого шляху Це обумовило розчарування Печорина, його нудьгу, презирство до аристократичного суспільства.
Розчарування породило в ньому агресію стосовно навколишнім. І всі свої позитивні якості – хоробрість, рішучість, силу волі, цілеспрямованість, енергійність, активність, заповзятливість, проникливість і вміння розбиратися в людях – герой “перетворив у свою протилежність”, використовуючи їх “на шляху зла”. Особливо хотілося б зупинитися на одній з рис ГриГорея Олександровича.
Печорин дуже активний, енергійний, у душі його – “сили неосяжні”. Однак на що він розтрачує свої сили? Викрадає Белу, убиває Грушницкого, заводить безглуздий, жорстокий роман із князівною Мері Причому Печорин прекрасно усвідомлює те, що він приносить страждання іншим людям.
Він схильний пояснювати своє поводження вихованням, соціальним середовищем, “своєрідністю своєї божественної природи”, долею, що незмінно приводила його до “розв’язки чужих драм” – чим завгодно, але тільки не проявом своєї особистої, вільної волі. Герой начебто знімає із себе відповідальність за свої вчинки. Разом з тим, він завжди діяльний, активний, він послідовно втілює свої задуми в життя.
Критики неодноразово відзначали певну єдність поводження Печорина, єдності самоаналізу й дії Та й сам герой відмовляється, від сліпої віри в приречення в повісті “Фаталіст”. Спробуємо проаналізувати психологію й поводження Печорина, звернувшись до його життєвої філософії. Щастя для нього – є лише вдоволене честолюбство, “насичена гордість”, головна пристрасть – підкоряти собі волю інших. Жити ГриГорею Олександровичу “нудно й паскудно”, почуття інших він розглядає “тільки у відношенні до себе”, як їжу, що підтримує його щиросердечні сили. Самі але собі ж ці почуття його не хвилюють.
“Яка справа мені до радостей і нещасть людських… ” – от лейтмотив образа Печорина. В основі поводження Лєрмонтовского героя – егоцентризм, що породив, на думку Д. Н. Овсянико-Куликовского, у Печорине зайву вразливість, емоційно-хворобливу сприйнятливість до всіх явищ життя, учинкам навколишніх.
Дослідник зауважує, що ГриГорей Олександрович не здатний забути свої минулі почуття, у тому числі й самі гіркі, безрадісні. Вони так само володіють його душею, як і почуття теперішні Звідси в Печорине невміння прощати, неможливість об’єктивної оцінки ситуації. Однак здається, почуття героя досить вибірково проявляються в дії.
По зауваженню А. І. Ревякіна, “Печорин не позбавлений добрих поривів”. На вечорі в Лиговских він пошкодував Віру. Під час останнього побачення з Мері він випробовує жаль, готовий кинутися до її ніг. Під час дуелі із Грушницким він готовий простити свого ворога, якщо той зізнається у власній підлості. Однак добрі пориви ГриГорея Олександровича завжди залишаються лише “поривами”.
А свої “лиходійства” Печорин завжди доводить до логічного завершення: він убиває Грушницкого, губить Белу, змушує страждати князівну Мері. Пориви ж героя до добра залишаються лише його особистими почуттями, які ніколи не переходять у дії й про які іншим людям фактично нічого не відомо. Єдність думки й дії зберігається в поводженні Печорина лише стосовно його “лиходійств” – тут, видимо, не присутні почуття героя (Печорин не є лиходієм по природі своєї), тут він діє, керуючись лише розумом, розумом.
І навпаки, ми спостерігаємо у свідомості героя трагічний розрив між почуттям і дією. Там, де не є присутнім розум, Печорин “неспроможна” – сфера почуттів закрита для нього. Саме це обумовлює емоційну нерухомість героя, його “скам’янілість”. Звідси й неможливість для нього любові, його неспроможність у дружбі. Звідси, здається, і неможливість каяття для Печорина.
Бєлінський уважав, що духовний вигляд Печорина знівечений світським життям, що він сам страждає від свого безвір’я, і “душу Печорина не кам’янистий грунт, але засохла від спеки полум’яного життя земля: нехай спушить її страждання й зросить благодатний дощ, – і вона произрастит із себе пишні, розкішні квіти небесної любові…”. Однак саме “страждання” Печорина саме і є неможливим для нього. І в цьому “щиросердечне безсилля” героя. Безумовно, однієї із причин подібного окреслення образа письменником є певна вірність Лєрмонтова традиціям романтизму Печорин – романтичний герой, протипоставлений навколишньому світу.
Звідси і його демонізм, і самітність серед людей. Як романтичний герой, Печорин багато в чому відбиває світогляд самого поета, його похмурі настрої, тужливі думки, скептицизм і сарказм, потайливий характер. Характерно, що Онєгін у Пушкіна все-таки знаходить повноту почуттів і живий плин життя в любові до Тетяни. Печорин же вмирає, вертаючись із Персії.
І в цьому – весь Лєрмонтов
(1 votes, average: 5,00 out of 5)