Образ Монтаньяра з “Трьох хвилин”
Образ Монтаньяра з “Трьох хвилин”, безперечно, дуже далекий від історичних монтаньярів. Це швидше новоявлений Ме-фістофель, що вдало спокушає Жірондиста. У другому епізоді тюремник Монтаньяр, засадивши Жірондиста у в’язницю, потім сам же й визволяє його. Навряд чи все це історично правдоподібно й обгрунтовано. Власне, саме ув’язнення було потрібне для Монтаньяра, щоб потім підготувати втечу Жірондиста й усунути його від боротьби.
Монтаньяр виступає не проти самого Жірондиста, а проти його ідеї. Боротьба ця досі точилася між
Вульгарний матеріаліст Монтаньяр недооцінює ролі ідей у розвитку суспільства, не вірить, “…щоб ідея поборола живую людську силу”. Зрештою, він навіть доводить, що сам Жірондист – ідеаліст тільки на словах, розвінчує його як борця за абстрактну ідею, ідейно обеззброює, його, даючи Жірондистові можливість
Дія третього епізоду відбувається в еміграції. Минуло три роки відтоді, як Жірондист покинув Францію і втік до Швейцарії. Вдалині від батьківщини, на волі, він тепер тужить за мурами Консьєржері – тими “понурими свідками героїзму”. Посіяна Монтаньяром думка “стати для себе самого метою” по-мстилася на Жірондистові. Вона коштувала йому кількох років добровільного вигнання й повільного конання. Воля без боротьби стала для нього гіршою неволею, ніж в’язниця. Він вже не вірить у те, що писані ним рядки заповіту “нащадкам по ідеї” зможуть колись повстати “дужим військом одважних месників”, бо писані вони не борцем, а втікачем, відступником, добровільним мерцем. Він визнає, що “гірська хвороба” взяла його “…на чистих високостях ідей абстрактних, розуму і думки”. Це визнання марності абстрактної ідеї, не пов’язаної з реальною боротьбою. І хоч прагнення слави заради слави лишилося при” Таманним Жірондистові і його думки залишаються думками буржуа, він все ж таки усвідомлює, що не живе, а скніє, і тепер так висловлює свою мету:
Хоч би часинку погуляти буйно серед батав товаришів нових! …змагався б я, боровся, поривався, тремтів би за життя своє хвилеве, але я жив би.
Знаменно, що Жірондист віщує собі нові суди, “шпіонські підкопи”, “а потім, може, знов Консьєржері…”. Якщо брати твір за історично вірогідний (а Леся Українка завжди прагнула до цього, принаймні у часі й зовнішніх обставинах), то слід пригадати, що з 1794 року жірондисти брали участь у реакційних урядах і, ясна річ, тюрми були не для них. Тож коли Жірондист говорить про нову можливість потрапити в Консьєржері, очевидно, що погляди його змінилися, що він уже не жірондист у звичайному розумінні цього слова, не такий, яким був у перших двох епізодах. Хто ті “товариші нові”, про яких говорить Жірондист,- Леся Українка не розкриває, і це позбавляє нас змоги докладніше простежити еволюцію поглядів Жірондиста. Але ясно одне: Жірондист зрікся своїх ідеалістичних поглядів і не бажає більше служити абстрактній ідеї, натомість він обрав шлях активної боротьби.
Отже, в конечному рахунку вузькообмежені прагнення Жірондиста зазнають краху, рушиться підвалина його “героїзму”- віра в абстрактну ідею, перемагає ідея активного втручання в життя. Матеріалізм перемагає ідеалізм. Але перемагає не мон-таньярівський механістичний матеріалізм (і це робить честь Лесі Українці!), а матеріалізм, що стверджує активну роль ідеї в боротьбі, матеріалістичний світогляд, що розуміє під життям активну боротьбу за свої переконання. В цьому основне значення діалога “Три хвилини”, насамперед, як філософського твору.
У діалозі Леся Українка не змогла, однак, чітко й переконливо розвинути всі думки, порушені нею. Ми не знаємо, в чому полягали ідеї Жірондиста, кому вони служили і до якої мети вели. Це відзначив ще І. Франко, говорячи, що “авторка силкується змалювати контраст суперечних світоглядів, та той контраст не виявляється ясно і зводиться до голослівних суперечок” 1, Проте коли брати “Три хвилини” не у відриві від інших творів поетеси в цей час, особливо коли поставити їх у зв’язок з “Замітками з приводу статті “Політика і етика”, то видно, що цей твір є зразком гострої, прогресивної критики буржуазної революції. Це був дальший поступ у розвитку світогляду Лесі Українки.
Варто відзначити, що Леся Українка закінчує “Три хвилини” саме в дні революційного піднесення в країні. Питання про етику, поведінку революціонерів у час повстання було питанням практичним. Твір Лесі Українки своїм змістом був скерований проти буржуазних методів боротьби, проти терору і т. ін., проти буржуазної “етики” партійної боротьби шляхом інсинуація, підкупів тощо. Грубою помилкою є будь-яка спроба побачити за постатями Жірондиста і Монтаньяра виразників політичної програми певних партій, що брали участь у революції 1905- 1907 років. Серед таких спроб рішуче заперечення викликає і завершена в своїй вульгарно-соціологічній суті тенденція А. Музички витлумачити механістично-матеріалістичні погляди Монтаньяра як марксистські. “Три хвилини”,- пише А. Музич-ка,- це соціально-філософський твір, це гімн марксизму-лені-нізму, це величний образ революціопера-більшовика, це одночасно иайжорстокіша сатира на меншовика” ‘. Розгляд твору Лесі Українки не дає жодних підстав для таких тверджень, побудованих на одному бездоказовому пафосі.
На початку 900-х років Леся Українка серйозно задумувалася над переїздом до Галичини. Проте, дізнавшись, що головною умовою її переїзду є вимога “скинутися всякої політики”, вона відмовилася від свого первісного наміру. Приклад Жірондиста, який, зрікшись боротьби, втратив сенс життя, міг бути поетичною відповіддю на вимогу “скинутися всякої політики” при переїзді поетеси до Галичини. Образом Жірондиста Леся Українка немовби говорила: “Ось що було б зі мною, якби “я пристала на цю пораду. Все одно я не витримала б такого животіння і повернулася б у вир революційного життя Росії”.
Розглядаючи образ Жірондиста, необхідно підкреслити ще одну думку, яка проходить в його міркуваннях. Жірондист стоїть на роздоріжжі
…між смертю і життям: чи в той потік, аби хоч раз його невинна піна почервоніла від живої краски, чи на дорогу з волі у неволю?
Тема “великих роздоріж” у дні революції починає владно вриватися у творчість Лесі Українки. У “Диявольському наво-жденні”, написаному 1906 року, граф Ейнзідель переконується, що хто став на розпутті між народом і панами, лишаючись паном, той ніколи не прийде до народу. У “Руфіні і Прісціллі” – складовій частині задуманої поетесою великої групи творів, об’єднаних спільною темою “великих роздоріж”,- читаємо слова, що мовби продовжують думки Жірондиста-втікача. Руфін відмовляється від пропозиції Аеція Панси втекти з Рима, бо знає, що там і поготів не зможе служити батьківщині: “Таке життя від смерті гірше”. Руфін відмовився від втечі, воліючи смерть. Жірондист прийшов до цього рішення, пізнавши гіркоту позбавленого боротьби життя у вигнанні.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)