Новаторство Л. Толстого в зображенні війни
Головною тезою Толстого, заснованим на християнській традиції й ідеалістичній філософії, була теза про непротивлення злу насильством. Ця теза була взята Толстим з Нагорної проповіді Христа. От чому Толстой сприймав війну саме як криваву бойню, противну людської сутності. У романі “Війна й мир” він писав: “Почалася війна, тобто відбулося противне людському розуму й всій людській природі подія”.
Відношення Лева Миколайовича до історичного процесу було своєрідно: він дотримувався фаталістичних поглядів. Товстої повністю відкидав
Багато дослідників уважають, що історію роблять окремих особистостей. А. Дж. Тойнби, наприклад, уважав, що основну роль в історії грає творчі меншості, тобто невелика група людей, окремих особистостей. Але Толстой дотримується протилежної думки. Він уважає, що окремі особистості в історії практично нічого не значать, а всі історичні події відбуваються незалежно від волі окремих людей. Ця концепція найбільше наочно відображена у романі “Війна й мир” в образі Кутузова. Кутузов “нічого не придумає, нічого не почне, але він все запам’ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось значніше його волі…”. Або читаємо в іншім місці: “Кутузов знав… щось інше, що повинне було вирішити справу, – щось другое, незалежне від розуму й знання…”
Так що ж Толстой має на увазі під цим “іншим знанням”? Це не що інше, як бойовий дух війська, що вирішує результат кожного бою
Толстой уважає, що будь-які нації являє собою сукупність окремих особистостей, і доти, поки не виникне критичний, катастрофічної ситуації (стихійне лихо, війна, революція), кожна особистість живе своїм власним життям у своєму власному світі, у своїй шкарлупці, обмежуючись навкруги своїх, часом досить егоїстичних, проблем і прагнень. Але варто тільки виникнути критичної ситуації, як у кожній особистості прокидається так зване (по Толстому) “ройовий початок”. Народ (тобто сукупність всіх особистостей даних націй, незалежно від соціального стану), подібно розтривоженому вулику, обороняє свою батьківщину спільно, “усім миром”. І чим сильніше це “ройовий початок” у народі, тим більше в нього шансів на перемогу
Основними історичними особистостями у романі-епопеї є Кутузов і Наполеон. Образи цих протипоставлених один одному воєначальників наочно втілюють у романі вищевикладену історичну концепцію письменника. Кутузов з’являється перед нами як виразник “ройового початку”, національного духу, волі до перемоги. Він розуміє й тонко почуває дух і настрій війська, він знає свою армію, а головне – свій народ. Князь Андрій говорить про Кутузова: “А головне, чому віриш йому, – це те, що він росіянин…”
На відміну від Кутузова, Наполеон дріб’язковий, марнолюбний, зарозумілий, егоїстичний, властолюбний, “для нього було не ново переконання в тім, що присутність його на всіх кінцях миру, від Африки до степів Московии, однаково вражає й валить людей у божевілля самозабуття”. Наполеон неприродний і відірваний від народного середовища. Війна для нього не більш, ніж шахова гра. Він переконаний, що тільки від нього “залежало проливати або не проливати кров своїх народів”. У цьому він повністю заперечує позицію автора про ролі особистості в історії. Але честолюбець схиляється перед Кутузовим після Бородінського бою, посилаючи до головнокомандуючого російськими військами одного зі своїх генералів з листом, де Бонапарт виражає “почуття поваги й особливої поваги”, що харчує до Кутузова з давнього часу
У статті “Кілька слів із приводу книги “Війна й мир” Л. Н. Толстой пише про ролі особистості в історії, про те, що такі епохальні події, у яких мільйони людей убивають один одного, не могли залежати або мати причиною волю однієї людини, подібно тому як одна людина не зможе підкопати гору. Автор не надає значення діяльності тих людей, “яким здавалося, що вони керують подіями”, а насправді менш інших вносили в них “вільну людську діяльність”. Їхня діяльність цікава філософу-письменникові-філософові лише як “ілюстрація того закону приречення”, що, на його думку, керує історією, і того психологічного закону, що змушує людини, що виконує самий невільний учинок, підробляти у своїй уяві цілий ряд ретроспективних умовиводів, “имеющих метою довести йому самому його волю”.
Саме в цьому законі, на мою думку, і полягає зміст історичної концепції Толстого, яскраво й барвисто відбитої у романі-епопеї “Війна й мир”. Згадаємо заключну фразу роману: “…у теперішньому випадку… необхідно відмовитися від неіснуючої волі й визнати неощущае-мую нами залежність”, – і тут Толстої ставить крапку
Образ широкої, повноводної, могутньої ріки – от що виникає в мовчанні й порожнечі. Ця ріка бере свій початок там, де починається людство, і тече туди, де воно вмирає. Товстої відмовляє всякій особистості у волі. Усяке існування – існування по необхідності. Усяка історична подія – результат несвідомого, “ройового” дії природних історичних сил. Людині відмовлено в ролі суб’єкта суспільного руху. “Предмет історії – життя народів і людства”, – пише Толстой, відводячи їй, історії, місце діючого суб’єкта й персонажа. Її закони – об’єктивні й незалежні від волі й учинків людей. Товстої вважає: “Якщо існує один вільний учинок людини, то не існує жодного історичного закону й ніякого подання про історичні події”.
Особистість може мало.
Мудрість Кутузова, як і мудрість Платона Каратаева, складається в несвідомій покірності життєвої стихії. Історія, на думку письменника, діє у світі як природна природна сила. Її закони, подібно законам фізичн або хімічним, існують незалежно від бажання, волі й свідомості тисяч і мільйонів людей. Саме тому, уважає Толстой, неможливо пояснити що-небудь в історії, виходячи із цих бажань і воль. Усякий суспільний катаклізм, усяка історична подія є результат дії безособового недуховного персонажа, чимсь, втім, що нагадує щедринское “Воно” з “Історії одного міста”.
От як Толстой оцінює роль особистості в історії: “Історична особистість – суть ярлик, що історія вішає на те або інша подія”. І логіка цих міркувань така, що в остаточному підсумку з історії зникає не тільки поняття волі волі, але й Бог у якості морального її початку. На сторінках роману вона виступає як абсолютна, безособова, байдужа сила, що змелює в порошок людські життя. Усяка особиста активність нерезультативна й драматична. Немов у древнім прислів’ї про долю, що тягне покірних, а непокірливих тягне, вона розпоряджається людським миром. От що відбувається з людиною, на думку письменника: “Людина свідомо живе для себе, але є несвідомим знаряддям для досягнення історичних загальнолюдських цілей”.
Тому в історії неминучий фаталізм при поясненні “нелогічних”, “нерозумних” явищ. Чим більше ми, на думку Толстого, намагаємося розумно пояснити ці явища в історії, тим незрозуміліше вони стають для нас
Людина повинен пізнати закони історичного розвитку, але в силу немічності розуму й невірного, а точніше, по думці письменника, ненаукового підходу до історії усвідомлення цих законів ще не прийшло, однак обов’язково повинне прийти. У цьому складається своєрідний філософський і історичний оптимізм Л. Н. Толстого. Для цього необхідно змінити точку зору, “відмовитися від свідомості неіснуючої нерухомості в просторі й визнати неощуицаемое нами рух”, відмовитися від концепції вільно діючої в історії особистості, поки ми не зрозуміємо абсолютну й тверду необхідність історичних закономірностей.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)