Нестайко Всеволод Зіновійович

Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в місті Бердичеві.

“Батьки наче спеціально приїхали в Бердичів, щоб народити мене саме там, на батьківщині веселих анекдотів,- говорить письменник. – Мабуть, відчували, що мене потягне до гумору. Бо мати з Попільні, а тато аж з Бучача Тернопільської області, і занесло його, січового стрільця, в буремні революційні роки на Житомирщину волею примхливої долі… Але веселим початок мого життя назвати не можна. У 1933 році тата заарештували (всіх галичан тоді заарештовували, а тато був

ще й сином уніатського священика). Розпочався голодомор, і мама зі мною та моєю старшою сестрою переїхала до Києва, де жила її рідна сестра, моя тітка. Відтоді я безвиїзно живу в Києві і вважаю себе корінним киянином. Мама сказала, що тато загинув, виконуючи державне завдання за кордоном. Але я в загибель тата не вірив, думав, що він просто засекречений, і довго-довго сподівався, що колись зустріну його…

Хоч мама моя була вчителькою, до школи іти я не хотів. І не тому, що не любив учитися – мене лякало те, що треба сорок п’ять хвилин сидіти за партою, а я був дуже вертлявий і непосидючий.

– Горе мені з вами і з вашою школою!

– ридав я перед першим моїм шкільним днем.- Я не висиджу на уроках так довго! Я загину!

– Не загинеш, сонечко, не загинеш! – казала тітка Зіна, яка відводила мене до школи.- Я побалакаю з учителькою, і вона дозволить тобі підводитися і тихенько ходити між партами.

– Ну дивись! – посварився я на неї пальчиком.- Бо інакше втечу до циганського табору, і вижене більше не побачите!

У школі тітка Зіна справді про щось тихо й благально погомоніла з учителькою Ліною Митрофанівною, і та ніяково покивала головою.

І от почався урок. Через хвилин десять я шепнув кирпатій дівчинці, що сиділа поруч зі мною:

– От я зараз встану і піду гуляти по класу.

– Ой! Що ти?! – перелякано прикрила долонькою рота дівчинка.- Не можна!

– То вам не можна. А мені можна! – я підвівся й пішов між партами.

Клас завмер, здивовано позираючи то на мене, то на вчительку. Але Ліна Митрофанівна продовжувала урок, немов нічого не бачила.

Радісна хвиля підхопила мене й зробила невагомим. Я наче йшов не по класу між партами, а по небу між хмарами… “Ех ви! Пігмеї! Сидите, мов миші, а я гуляю! – зверхньо позирав я на однокласників. – Бо вам не можна, а мені мо…” І тут раптом я спіткнувся і гепнувся навкарачки, дзвінко ляпнувши долонями по підлозі. Один з “пігмеїв” виставив ногу, і я перечепився об неї.

Клас вибухнув реготом. Навіть Ліна Митрофанівна не змогла втриматися – усміхнулась… Так вперше у житті я зрозумів, що не можна протиставляти себе громаді.

До циганського табору я не втік, але в школі замість десяти років провчився вісім. Ніколи не вчився я ні в п’ятому, ні в Дев’ятому класах. Саме тоді, як мені треба було йти до п’ятого класу, почалася війна і фашисти захопили Київ. Два роки годі було й думати про школу. Ми з мамою лишалися в окупованому місті. І п’ятий клас я закінчив у “маминій” школі. А потім, щоб надолужити згаяне, з восьмого класу “перескочив” у десятий, самотужки подолавши дев’ятий за літо.

Саме тому, що дитинство моє перервала війна і довелося зазнати чимало гірких недитячих переживань, рано подорослішати, мені й захотілося писати для дітей – повернутися в дитинство і догратися, досміятися, пофантазувати разом з юними читачами”.

Ще навчаючись у Київському університеті на філологічному факультеті, Всеволод Нестайко почав працювати в журналі “Барвінок”, і там у 1954 році, було надруковане його перше оповідання “Шурка і Шурко”. А в 1956 році у видавництві “Молодь” вийшла перша книжка – збірка оповідань для дітей, назву якій дало те перше оповідання – “Шурка і Шурко”. Наступного року вийшла друга збірка оповідань “Це було в Києві”. А далі почали виходити інші книжки “В Країні Сонячних Зайчиків”, “Супутник ЛІРА-3”, “Космо-Натка”, “Одиниця з обманом”, “Пригоди Грицька Половинки”, “П’ятірка з хвостиком”, “Незвичайні пригоди в лісовій школі”, “Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків” та багато інших. Сьогодні на книжковій полиці письменника понад 90 видань на двадцяти мовах світу. Всеволод Нестайко удостоєний премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, Олександра Копиленка. А гумористично-пригодницька трилогія “Тореадори з Васюківки” внесена Міжнародною Радою з дитячої та юнацької літератури до Особливо Почесного списку Ганса Крістіана Андерсена, як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Телефільм

“Тореадори з Васюківки” одержав Гран-Прі на Міжнародному фестивалі в Мюнхені та Головну премію на Міжнародному фестивалі в Австралії.

У чому ж секрет таланту цього митця? Всеволод Нестайко не робить з цього таємниці. В уста свого “тореадора” з Васюківки він вкладає золоті слова: “Письменник передусім повинен бути чесним”. А це означає, що Нестайко не заграє зі своїми читачами, не підлаштовується під їхні смаки, а зображує дітей такими, якими їх бачить око митця в різних ситуаціях – кумедних і драматичних, буденних і незвичайних.

Професор Любов Кіліченко писала: “Важливу роль у творах письменника відіграє мотив таємниці. Над усім, що відбувається в повістях Нестайка, витає усмішка доброї людини,- автора, який розуміє своїх героїв, любить їх”.

Письменник Анатолій Костецький в юності прагнув розгадати творчий секрет Всеволода Нестайка, щоб самому писати подібні твори, і ось що з цього вийшло: “Оскільки мені завжди любилося дитинне слово “чому?”, з ним я й пішов до Нестайка. “Чому ви стали дитячим письменником?” – хоробро спитав я з порога у веселого, з лукавими бісиками в очах, тоді ще молодого чоловіка з якимись усміхненими рум’янцями. “Мабуть, тому, що я в дитинстві був рудий!” – почув у відповідь, і ще дужче застрибали в його очах оті лукаві бісики”.

Звичайно, як ви вже зрозуміли, причина успіху цього письменника не в тому, що в дитинстві у нього було руде волосся, а в таланті, яким його обдарував Бог.






Хто знання має той мур зламає.
Нестайко Всеволод Зіновійович