Мої улюблені герої у романі Л. М. Толстого “Війна і мир” (Микола Ростов)
Ми вперше зустрічаємося з Миколою в будинку Ростових на іменинах графині і її дочки Наташі. У той час як господарка розмовляє з гостею Ганною Михайлівною, у кімнату вбігає Наташа, а за нею з’являються Борис, Микола, Соня і маленький Петруша. Усі вони “намагалися удержати в границях пристойності пожвавлення й веселість, якими дихала кожна їх риса”. Ну хіба можна залишитися байдужим до цих молодих людей, які “зрідка дивились один на одного й ледь утримувалися від сміху”! Вони відразу приковують нашу увагу. Серед них найбільше мене
Ростови – люди добрі, відкриті. Атмосфера в їх будинку завжди привітна і дружня. Вони щирі і живуть за законами людської доброти і доброзичливості. Їм властиві безмежна любов, взаємна підтримка, співчуття. Вони не здатні робити дурні вчинки. Тому і люди тягнуться до них із задоволенням.
Зрозуміло, що дитяче, багато в чому наївне старання довести всім і собі самому, що ти дорослий! Який знайомий острах зробити або сказати щось не те! Усі колись проходять через це. Микола Ростов молодий, і йому властиві гостре самолюбство, жагуче бажання всім подобатися, бути улюбленим усіма. Згадаємо, що думає він у бою під Шенграбеном, коли його охопив жах і страх побачивши французів, що біжать до нього: “Хто вони? Навіщо вони біжать? Невже до мене? І навіщо? Убити мене? Мене, кого так люблять всі?” Те, що він думає в ці страшні хвилини, дуже зрозуміло. І ми прощаємо йому його ганебну втечу, адже те “почуття страху за своє молоде, щасливе життя”, що “опанувало всією його істотою”, так природно. У людини одне життя, йому дуже жаль розставатися з ним, і почуття самозбереження, властиве всьому живому, сильне в кожній людині. А Ніколенька дуже молодий і любить себе здорового, прагнучого життя, веселощі, любові… Микола, як всі діти, не зауважує турбот батьків, приймаючи це за належне, спокійно живе, насолоджуючись задоволеннями життя. А скільки сил довелося прикласти старому князеві, щоб зам’яти участь сина в дуелі! Князь закладає маєток, щоб Ніколушка міг завести власного рисака й “самі модні рейтузи, особливі, яких ні в кого ще в Москві не було…”. Ну хіба це не про нас! Чесність я ціную в людині насамперед. Микола – чесна людина, у цьому ми переконуємося протягом усього роману. Згадаємо його мучення і переживання із приводу програшу Долохову. Він не тільки покаявся, але і знайшов вихід із цієї ситуації. Він вирішив обмежити себе у всім і повернути борг батькам. А хіба не так робить чесна людина? А його щире презирство до себе після вигаданих оповідань у Бориса! Ростов, як чесна людина, кидається рятувати. У важку хвилину, відправляється в Тільзіт шукати царя, щоб просити його помилувати Денисова. Хіба думав він тоді про себе! Отут виявилася ще одна щиросердечна якість Миколи – самопожертва. Ще більше захоплює в ньому те, що Микола зміг перебороти в собі боягузтво і став хоробрим офіцером. Станом його майбутньої хоробрості стане коротка думка: “Так, я боягуз”.
Якщо людина має мужність назвати себе боягузом, соромиться свого страху, то рано або пізно вона переборе його. І він це зробив. Далі у романі ми бачимо зовсім вже іншого Миколу. Він навчився “керувати своєю душею перед небезпекою. Він звик, ідучи на справу, думати про все, крім… майбутньої небезпеки”. Микола вірний своєму громадянському обов’язку – захищати свою батьківщину від ворога. Він не думає про славу, про підвищення по службі, про гроші. На підтвердження цьому Микола бігає і кидає привезений рекомендаційний лист до Багратіона. Він не здатний до розрахунку. У важкий для Росії момент для нього існує єдина і важлива мета – врятувати її від французів. Такі люди гідні замилування. Вірі Ростова в справедливість і шляхетність можна позаздрити. Микола переконаний, що все навколо повинне йти по справедливості. Офіцер вкрав гроші у товариша – це ганьба. Отже, потрібно сказати про його провину полковому командирові, і злодій повинен бути покараний. Але реальне життя, на жаль, не завжди підкоряється правилам. Мене захоплює вміння Миколи знайти радість у важкі моменти життя, здатність легко і невимушено ставитися до неприємностей, жити, підкоряючись внутрішньому почуттю добра. Взагалі Микола – людина дуже природна, весела, емоційна. З такими людьми завжди добре. Повернемося ж у той час, коли Микола приїхав у відпустку. Соня знову вразила його своєю красою… і його знову наздогнали думки про одруження, але не тепер… Тепер у нього стільки ще інших радостей і занять! Чи можна представити, щоб закохана людина бачила в житті ще інші радості й заняття! Так він не любить більше її, дитяче захоплення пройшло. І ми не засуджуємо його за ці думки, адже для створення сім’ї недостатньо замилування розквітлою, що покращала дівчиною, її відданістю й покірною любов’ю! Сам того не знаючи, Микола чекав жінку, що живе духовним життям. Княжна Мар’я, виникнувши на його військовій дорозі, виявилася саме цією жінкою. Але він почував себе невільним, тому що дав слово Соні. Він боявся самого себе і причепливо шукав правду, хотів зрозуміти до кінця, що тягне його до княжни. Микола боявся, а раптом її багатство все ж таки має для нього значення? Як чесна людина, Ростов страждав і мучився каяттями совісті, коли до нього прийшло більш зріле кохання, чим те, яке він знав раніше. Микола не переставав дивуватися і захоплюватися “піднесеним моральним світом” Мар’ї. А це відіграє величезну роль у коханні і шлюбі. Ростов пишався, що щиросердечний світ його дружини значніше його світу, і радувався, “що вона зі своєю душею не тільки належала йому, але складала частину його самого”.
Не розчаровує нас Микола Ростов і в епілозі роману, коли ми довідаємося, що новий хазяїн Лисих Гір – Микола Ілліч – поставив все міцно, маєток Болконських у гарних руках. Хазяїн піклується не тільки про своє майно, але й про селян. Тут знайомий нам Ніколенька, потім офіцер Ростов з’являється перед нами господарським сім’янином. Стародавнє прислів’я говорить: не можна двічі ввійти в ту саму ріку. Це буде вже інша ріка – вона тече, змінюються береги… Людина теж змінюється. Кожна прожита мить народжує в ньому новий досвід, нову думку, нове почуття. Не можна двічі “увійти” у ту саму книгу. Якщо це теперішня книга, то вона рухається і росте разом з нами. “Війна і мир” – з тих добутків, які не можна “перечитувати”. Її щораз читаєш заново й заново, відкриваєш для себе кожного героя, самого себе, тому що її сторінки щораз народжують нові думки. Тому я не зачудуюся, якщо в майбутньому моїм улюбленим героєм буде хтось інший.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)