“Моя душа – це храм чи купа цегли?” За романом О. Гончара “Собор”
Є такі твори, які зачіпають найчутливіші струни душі людської, довго не залишають людину в спокої, тривожать її. Очевидно, в них підняті тіпроблеми, які підсвідомо хвилюють людину, в який би час вона не жила. Літературний доробок О. Гончара багатий такими творами. Мені надзвичайно сподобалися його романи і повісті: “Тронка”, “Бригантина”, “Щоб світився вогник”. І далеко не останнє місце в цьому переліку займає роман “Собор”. Як живе сучасна людина, який її духовний світ, як ставиться вона до духовних набутків свого народу,
Події у романі відбуваються в Зачіплянці, яка уособлює всю Україну, де живуть і працюють “роботяги-металурги”, де, з одного боку, блищить сага, а з другого – облуплений, старовинний собор, збудований ще запорожцями як пам’ятник героїчним традиціям козаччини. Відшуміли віки, змінилося не одне покоління, а він стоїть, і “німа музика округлих… бань, … його співзвучних
Без соборів… Тобто без духовності, тобто, замість душі – купа цегли. Безбатченки. Невідомо, звідки взялись і куди подінуться. А. Микола “… як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів храму”. Він не міг вчинити інакше. Його завжди турбувала екологія душі і природи. Він відчував, що в світі діється щось не так, що народ, звівши храми, збудувавши металургійні цитаделі, раптом в якийсь момент почав втрачати дух вольності, патріотизму, почав зневажати рідну мову, своє середовище, де він живе. Чи не тому він зі своїм другом Олексою-механізатором “звихнувся на газоочистці”, працює над новими фільтрами для печей? І з усім молодечим запалом бореться з бюрократами, і віриться, що їх ніщо зупинить, що очистять вони повітря і людські душі від отрутного диму і кіптяви. Микола не може не бачити, який шалений наступ веде антидуховність на все людяне. Бачить, звичайно. Бачить, що “святості зникають з життя”, але навіть у думках не хоче допускатися зневіри, відчаю. Бо він же каже: “Я вірю в зодчих”, тому й веде безкомпромісну боротьбу з “юшкоїдами”. Також ж чистою душею постає перед нами і Єлька. Проживши половину свого свідомого життя на фермі, серед бруду, не набрала його в свою душу. Бо “… перечитала всіх поетів у бібліотеці, захлинаючись, читала листи пушкінської ніжності”, бо звикла на людей дивитися не через коров’ячі роги. Тому. й не змогла полюбити Володьку Лободу, хоч яким перспективним женихом був для неї. Але досить було Миколі покликати її, пішла без вагань за ним, вийшовши із-за святкового стола, втекла із заручин. Мабуть, втекла б і з свого весілля. Бо чужим був Володька для неї. Батькопро-давець, кар’єрист. Рідного батька віддав у притулок для престарілих, ладен зруйнувати собор, щоб не клопотатися ним. Чи залишилося щось святе в його душі? Мабуть, ні. Навіть рідний батько застерігає людей, щоб Володьку не “висували у начальство”, бо нічого корисного він не зробить: “Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте”.
Батько і син. Яблучко від яблуньки… Але якими різними людьми були вони. Довге і достойне життя прожив Ізот Лобода, ніде не схибив у житті, не пішов блукати манівцями, не нажив статків. Та якою багатою була його душа! Його турбувало все, що стосується людини, природи. Він не пройшов мимо безпритульної Єльки, його турбує доля Скарбного, він був грозою браконьєрів. Старий не має страху перед ними, “наскакує на цілі ватаги лобуряк”, ніби справді всі ці урочища й угіддя належали йому. До схід сонця вставав, збирав цілюще зілля, рятував недужих, оберігав прадідівську красу, бо болить душа за все. Всіх людей дід Нечуйвітер ділить на майстрів і браконьєрів, бо в світі “той мурує, той руйнує”. До останніх він відносить і свого сина, а Баглаїв називає лицарями праці і життя.
“Каліка той, – розмірковує він, – хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина”. Звертаючись до молоді, повчає: “Живе не той, хто гадить. Живе – хто іскрить”. Бо саме такі залишають по собі путящий слід. І Ізот прожив саме таке життя.
Як живі стоять у мене перед очима герої роману. Сучасники, майже ровесники. І кожен їх вчинок, кожен їх крок приміряю на себе. Чи змогла б я так, як Микола Баглай? Один проти компанії дикунів. Чи, може, як Ізот Лобода? А може, як Єлька. Із-за весільного стола назустріч своїй долі (невідомій, до речі). Чи зможу іскрити, а не гадити? А може, залишусь байдужою до всього? Як би там не було, але роман змушує нас задуматися над всіма цими питаннями. І це вже добре. Задумаюсь не одна я. Може, і наштовхне роман когось на вірну стежку. І не один мій ровесник збереже храм душі, допоможе зберегти його й іншій людині.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)