Міріам камеповапа, Кассандра невизнана, Елеазар безсилий, Тірца вигнана

Якщо в перші роки XX ст. Леся Українка не могла знайти ясної відповіді на це болюче питання серед київських соціал-демократів, то тим більше годі було сподіватись відповіді на нього від українських есдеків, які стояли здебільшого на меншовицьких націоналістичних позиціях.

У тяжкі хвилини зневіри Лесі Українці часом здавалося, що

…тепер вже діти й онуки

Темну могилу для себе мурують…

Тіло Ізраїля буде в могилі…

…згине навіки Ізраїль в краю неволі, в оселі роботи… (“Ізраїль в Єгипті”)

Тоді вона заклинала,

щоб дух “чи син чоловічий” – їй уже байдуже – вивів-таки Ізраїль з полону.

Палко люблячи рідний народ, поетеса поширює свою любов і прагнення волі на всі уярмлені народи. Свідченням її інтернаціоналістських поглядів є відомий вірш “Дим”, написаний 1903 року.

Драматична поема “На руїнах” відбиває ТЯЖКІ роздуми Лесі Українки про долю рідного народу. Запоруку соціального й національного визволення українського народу поетеса бачить у подоланні рабської байдужості, в активній праці, в утвердженні діяльної любові до вітчизни. Поетесі були чужі й неприйнятні ті, що з спокоєм левіта з поеми “На руїнах”

берегли святощі давнини і стояли осторонь сучасного життя. Тому в її поезіях, драмах пульсує гаряча кров, а не літепло, тому її оцінки й характеристики, особливо в ранніх драматичних творах, гострі й категоричні,

Усім раннім драматичним творам Лесі Українки властиве зосередження уваги на одному, головному, персонажі: Міріам (“Одержима”), Кассандрі (однойменна драма), Елеазарі (“Вавілонський полон”), Тірці (“На руїнах”). Всі вони мають однакову сумну долю: Міріам камеповапа, Кассандра невизнана, Елеазар безсилий, Тірца вигнана. Одержимі вищою ідеєю, співці, пророки й пророчиці ще не знають, як перейти прірву, що лежить між ними й народом, масою, заради якої вони живуть, але яка ще в своїй темряві не може збагнути чи сприйняти правди їх пророцтв і закликів. Одні з них уже знаходять шлях до розуму й сердець сприйнятливих – як Елеазар і Тірца, інші – як Міріам – настільки одержимі почуттям любові або зненависті, що ще й не задумуються над тим, чи можуть їх слова переконати масу. Кассандра ж сама не вірить у правду своїх пророцтв. Всі вони – митці, їх зброя – слово, пісня. Митець прагне підняти маси до розуміння завдань, які стоять перед ними. Пристрасність і запальність Міріам і Тірци, одержимість Елеазара й Кассандри викликані насамперед любов’ю до своєї батьківщини, всеосяжним прагненням домогтися її волі і процвітання. Служіння вітчизні – найвищий обов’язок усіх головних героїв цих драм. Якщо це було лише в зародку в “Одержимій”, то в інших творах, у тому числі і в “Іфгенії в Тавріді”, це провідна ідея, якій підпорядковані роздуми поетеси про місце митця в суспільній боротьбі. Разом з тим, це не тема митця і юрби, як її до того трактували численні письменники, що протиставляли героя юрбі. Для Лесі Українки не питання було цілком розв’язане ще в середині 90-х років. Роберт Брюс – герой тільки тоді, коли він очолює народ і виконує його волю. Співець у “Давній казці” спирається на революційну свідомість мас, а поет під час облоги чатує на передньому краї. В ранніх драмах Лесі Українки ця тема розв’язується не шляхом протиставлення героїв масам, а боротьбою головних героїв за маси. Якщо “Вавілонський полон” і “Одержима” в суті своїй драми викривальні, то “На руїнах” уже проміжна між цим типом драми і суспільною драмою мас.

З драмами Ібсена їх споріднює те, що В основу твору покладена якась одна ідея; вона часом перетворює його в проповідь, приховану, як і в Ібсена, величезним художнім талантом. Ранні драми Лесі Українки відрізняє від аналогічних за викладом драм Ібсена сама суть ідеї – в Ібсена це здебільшого морально-філософська ідея, в Лесі Українки – суспільио-філософська. Відрізняються вони також тим, як показано тут співвідношення між героєм і натовпом. У Ібсена “особиста драма переважає над суспільною і герої занадто домінують над натовпом, який служить їм ніби п’єдесталом” ‘. У Лесі Українки кожен епізодичний образ наділений одною виразною рисою і не розпливається в безликій масі. Драма героїв у неї – суспільна драма, а юрба в особі окремо взятих її представників (у “Вавілонському полоні”, “На руїнах”, навіть у “Кассандрі” і особливо в розпочатій ще в 90-х роках драматичній поемі “У пущі”) намагається зрозуміти героїв, а також знайти з ними якісь близькі, якщо не спільні, шляхи. Разом з тим у ранніх драматичних творах поетеси ще нема тієї ознаки, з якої починається, за визначенням Лесі Українки, “суспільна драма в повному розумінні цього слова”, а саме: “знищується юрба, як стихія, і на місце її стає суспільство, цебто спілка самостійних осіб”2.

У ранніх драматичних творах Леся Українка підкреслює здебільшого одну якусь лінію в поведінці героїв – Міріам любить і ненавидить; Елеазар мучиться від мимовільного співу на вавілонських майданах; Тірца вболіває за рідним краєм; Кассанд-ра пророкує без віри в сказане. Щоправда, в Кассандрі поетеса намагається створити різносторонній образ: вона кохає Долона, хоч і безнадійно; любить сестру Поліксену. Епізоди, в яких розкриваються ці почуття, випадають з загального тону драми і позбавляють Кассандру прямолінійності, яка притаманна іншим героям творів поетеси, зокрема Тірці та Міріам.

Пристрасність, яка характеризує героїв ранніх творів драматургії Лесі Українки, пафос утвердження або заперечення надає цим героям не тільки прямолінійності, а й цілісності характеру, “одержимості” великою ідеєю. Цьому сприяла також відточеність формулювань, які, мов гасла, кида Тірца в маси, їх образність і спрямованість до конкретних осіб. Ось, крім наведених вище, такі влучні, просто афористичні вислови: “неволячи, в неволі сам загинеш”, “розкуй меча на рало”, “посій понад границями пшеницю добру, відгородись житами від пустині”, або слова Чоловіка, в яких звучить біль за рідним краєм:

Ти, вічна рано рідної країни! Гориш ти в мене в серці невгасимо!..

Одноплановість таких творів, як “Вавілонський полон” та “На руїнах”, визначила відповідну композицію: всі події розвиваються навколо центральної постаті, а драматична дія рухається в основному розвитком ідеї головного персонажа – чи то шляхом нагромадження фактів для наступного синтезу (початкові епізоди в “Вавілонському полоні” й “На руїнах”), чи то шляхом поступового її розкриття – як у сценах з левітами та пророками. В обох творах у другій їх половині в центрі стає монолог, який в Елеазара сприймається як самоінвектива, а в Тірци – як пророцтво майбутнього.

Відповідно до стилю твору Леся Українка добирає й кольори. Події “Вавілонського полону” розгортаються надвечір, “червоний захід змінює в кров широкі води”. Спочатку темні постаті людей виступають на червоному тлі. Та чим швидше спадає ніч, тим темнішим стає тло, червоніють постаті від світла скупо розкладених багать. Немає вказівок на колір одягу, обличчя забарвлені в один тон відповідно до однобічної характеристики героїв і до однієї, всеохоплюючої ідеї – постійної турботи за долю рідного народу, що гартувався і гартуватиметься в полум’ї майбутніх пожеж і боїв. Навіть вежа Молохові у Вавілоні постає в згадках Елеазара в асоціації з бойовищем, вогнем, кров’ю і кістками полеглих:

Біліє мармур, мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров, сіяє злото, мов пожежа ясна.

У творі є й музичний супровід – розвішані иа вербах арфи бринять од вітру, в руках Елеазара арфа гомонить тихим і сумовитим голосом.

Заключна ремарка поєднує в собі кольорову й звукову гами, надає фіналові урочистого настрою, викликаного почуттям віднайдення батьківщини. Ось зорове сприйняття ночі: маги ворожать на зорях; темрява; гомін нічних оргій; урочиста ніч тремтить,., загоряються сторожові вогні. Зорове сприйняття поєднане з слуховим: табір затихає, доноситься гомін нічних оргій; урочиста ніч тремтить; тиша.

У драмі “На руїнах” дія відбувається вночі. Ясна, місячна ніч, мріють гори, поблискуючи срібним верхів’ям. Чорніють руїни. Де-не-де блимає вогник – розпалюють багаття. Чутно зітхання, ридання. Та ж ніч, що втишила табір вавілонських бранців, тут ворушить розгублений народ. Продовження в часі стає повторенням зачину “Вавілонського полону” – з погляду експозиції обидва твори подібні. Різниця лише в тому, що головний герой у другій п’єсі постає відразу перед глядачем в дії. Кольори ще менш виразні, НІЖ у “Вавілонському полоні”, але добір їх подібний – відблиск вогнів багаття, темні постаті й тіні, а червоне тло, відповідно до місячної ночі, надає срібного блиску постатям і горам. Значно ширше застосування кольорів з активною роллю їх було в первісному закінченні драми. Тут схід “рожевіє”, а “зоря світова заливає небо золотом і багрянцем, руїна спалахує проти сонця, мов усміхається, далекі верхів’я цвітуть барвами, немов чарівні квіти”. Настання ясного дня й багатства кольорів, чарівність барв, серед яких, крім червоної, з’являються рожева й інші, суперечили й дійсному стану речей (затурканий і пригноблений народ залишається в неволі, успіх закликів Тірци менший, ніж вона сподівалася), і самій системі творення образу – односпрямованості, без допоміжних характерних деталей, на контрасті одної-двох барв.

Коли додати, що і в інших творах Лесі Українки, написаних в цей період, події змальовано в поєднаннях двох-трьох барв, можна говорити про певний принцип, підпорядкований чільному завданню твору.






Твiр вiдгук.
Міріам камеповапа, Кассандра невизнана, Елеазар безсилий, Тірца вигнана