Місце поета, співця, митця в боротьбі за соціальне й національне визволення народу

Місце поета, співця, митця в боротьбі за соціальне й національне визволення народу – постійна тема в творчості Лесі Українки. В зв’язку з наростанням революційної ситуації в країні посилилися репресії царату. Царське самодержавство перетворило Росію в “тюрму народів”. В. І. Ленін, викриваючи імперіалістичну великодержавницьку політику російського царизму, з обуренням писав, що “українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами” ‘. Обов’язком прогресивних

кіл російської громадськості Ленін вважав рішучу боротьбу проти “нечуваного приниження українців”

Національно-визвольні прагнення українського народу Леся Українка розглядає як невід’ємну і складову частину боротьби за соціальне визволення. Через те вона не може погодитися з докорами Івана Франка в статті “З кінцем року” на адресу тих революціонерів-українців, які взяли участь у загальноросійсько-му революційному русі, а не присвятили свого життя визвольній боротьбі лише українського народу. “Фраико чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів,

основаних на вільнолюбивих думках, то Україна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити “не нині, то завтра!”. Вашими б, д. Фран-ко, устами та мед пити! Але ми дивимось на стан речей сумніше і думаєм, що нам ще не рік, не два їсти біду, поки здобудемо яку-небудь, коли не ідеальну, політичну волю…” ‘. Відзначивши, що політичну агітацію слід провадити серед робітників насамперед, Леся Українка в статті “Не так тії вороги, як добрії люди” висловлює свої міркування про “одно з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою” 2. Програма поетеси – “у нас на Україні перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мізок”,- аби не було так, що є над чим робити, та нема кому; а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками” 3.

Отже, тоді (статтю написано 1897 р.) найближчим завданням політичної боротьби Леся Українка вважаїла здобуття політичних, конституційних свобод. Невідмінну ‘запоруку успіху вона бачила в спільності боротьби українського й сусідніх народів – польського, латиського і, насамперед, російського.

Ці питання стали не тільки основою публіцистичної діяльності Лесі Українки, яка після згаданої статті активно береться перекладати й популяризувати марксистську літературу, а й змістом ЇЇ художніх творів – поезій, оповідань, драматичних поем.

З поезій Лесі Українки постає образ поета під час облоги, пісня якого бадьорить і надихає борців на звитягу,

…будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі.

Поетеса й сама хоче бути на бойовищі, та постійні хвороби стають на заваді, і вона ще наполегливіше дбає про разючу силу свого поетичного слова. “Слово, чому ти не твердая криця”,- з болем звертається Леся Українка до своєї “єдиної зброї”. Вона виточує, вигострює її, вірячи, що

Яке ж місце повинен зайняти митець, коли його народ поневолений, а країна в рабстві? Чим він допоможе народові? Ці питання постійно хвилюють поетесу, їх вона ставить у своїх поезіях і драматичних творах, написаних наприкінці XІX і в перші роки XX ст.

Леся Українка порівнює поневолене становище українського народу з вавілонським полоном стародавніх євреїв, і ця творча паралель допомагає їй висловити свої думки про сучасний стан її народу, його оборонців і кривдників, піднести голос за пробудження в народі людської гідності. Звернення до біблійних тем було постійним у багатьох письменників, які в своїй творчості піднімали важливі питання історичної долі народу, революційної зміни існуючого ладу. До таких тем вдавався Байрон і Гюго, Шевченко і Франко.

До біблійних образів у своїй драматичній творчості Леся Українка звернулася вже в “Одержимій”. “До пари “Міріам” ‘ вона задумує й наступний твір, про закінчення якого в листі від 14 січня 1903 року повідомляла Франка: “Свою “поему” я вже скінчила, вийшла то властиве не поема, а лірико-драма-тична сцена а 1а “Одержима”, навіть в них обох є дещо спільне” 2. Мова йде про драматичну поему “Вавілонський полон”, яку Леся Українка написала в січні 1903 року, перебуваючи на лікуванні в Сан Ремо. “Вавілонський полон” вийшов друком лише 1908 року в альманасі “Нова рада”, хоч знайомим поетеси цей твір був добре відомий у рукопису ще з часу написання.

Восени 1904 року в Зеленому Гаї Леся Українка написала драматичну поему “На руїнах”, в якій продовжувала тему “Вавілонського полону”. Як і перша драматична поема, “На руїнах” з’явилася друком вже після революції 1905-1907 років у альманасі “З неволі” – збірнику вологодських політичних засланців.

Об’єднані однією провідною думкою про обов’язки митця як громадянина і пробуджувача поневоленого народу, поеми становлять немовби одну двоєдину цілість. Це визнавала й поетеса, коли в одному з листів писала про твір “На руїнах” як репсіапі до “Вавілонського полону”.

Дія першого твору відбувається в розташованому при злитті Тігра та Євфрата таборі. Невимовне горе, що налягло на поневолений народ, виявляється, насамперед, у злиднях і непосильній праці. Чоловік залишився без зубів на виснажливій роботі, мати втратила доньку, яку забрали розпусні завойовники, жінка стала вдовою, бо її чоловіка закатували у Вавілоні. Лихо, яке придушило бранців, таке важке, що вони бояться навіть вимовити страшне слово “Вавілон”, і звучить воно в устах одної лише божевільної, дитину якої вавілонський вояк убив, кинувши на каміння.

А що ж роблять духовні ватажки, “мізок” поневоленого народу? Ось два левіти – слуги “божі”, пророки й проводирі народу. Один з левітів знехтував божою молитвою і потай пішов служити завойовникам, про людське око зіславшись на неволю. За це він дістав подачку від начальника. Другий тихцем просить відступника замовити за нього слово перед завойовниками. Уголос левіти виправдовують полон як кару божу за гріхи батьків, облудно славлять мудрість народу, а потай переходять на службу до поневолювачів.

Показово, що поетеса всю дію подає в ізраїльському таборі, без участі завойовників. Поневолений Ізраїль не єдиний, він соціально розмежований. В ярмі – трудящі й їх родини. Панівна верства – левіти, пророки – зрадили народ і стали прислужниками панів-завойовників. Левіти присипляють народ, проповідуючи рабську покору. Пророки сваряться між собою з приводу тлумачення “божого” слова, розпалюють міжнаціональний розбрат, чвари серед племен.






Що важче бути людиною чи комахою кафка.
Місце поета, співця, митця в боротьбі за соціальне й національне визволення народу