Лєрмонтовський роман – твір, народжене після декабристської епохи
Спроба “ста прапорщиків” змінити суспільний лад у Росії обернулася для них трагедією. У “Герої нашого часу” отримали переломлення напружені роздуми письменника про загальні закономірності розвитку людства і про історичні долі Росії. У романі, як і у вірші “Дума”, увагу Лєрмонтова зосереджено на сучасній автору епосі. В образі Печоріна Лєрмонтов втілив типові риси, властиві молодому поколінню того часу. За словами самого автора, “це портрет, складений з пороків усього нашого покоління у його розвитку”. Образом свого
Належність до вищої колі дворянського суспільства зумовила роз’єднаність з народом, повний відрив від життя народного. Невміння зблизитися з людьми інших кіл суспільства призвело Печоріна спочатку до самотності, а потім породило в ньому індивідуалізм і егоїзм. Ставлячи питання про трагічність долі непересічних людей і про неможливість знайти для них застосування своїм силам в умовах Росії 30-х років, Лєрмонтов в той же час показав згубність
“Скільки разів вже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я упадав на голову приречених жертв… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив… ” Роздуми Печоріна про самого себе, його переконаність у тому, що йому “було призначення високе”, дозволяють припустити, що він мріяв про долю людини, здатного зіграти велику роль в житті народів. У своєму герої автор прагнув втілити власні високі пориви і серйозні духовні шукання. Ще Бєлінський проникливо зауважив, що Печорін внутрішньо близький самому поетові. Вступаючи в життя, Печорін мріяв прожити його, як Олександр Великий або лорд Байрон: “Мало людей, починаючи життя, думають скінчити її, як Олександр Великий або лорд Байрон, а між тим ціле століття залишаються титулярним радником”. Він категорично заперечував для себе можливість пройти через життя титулярним радником, мріяв про славу і про щастя. Одна з основних рис його характеру – суперечливість: у нього розлад між почуттям і думкою, думкою і справою. “У мене вроджена пристрасть суперечити; ціла моє життя було тільки ланцюг сумних і невдалих протиріч серцю чи розуму”, – записує він. Протиріччями відзначений його характер, суперечливі і представлення його. Сам Печорин визнається, що в ньому дві людини: один живе в повному розумінні слова, інший мислить і судить його.
Цей розлад Печорин вважає моральної “хворобою”. Підкреслюючи роздвоєність героя, Лєрмонтов як би ще раз говорить, що Печорін – жертва не тільки безпосередньо навколишнього його середовища, але й того суспільного ладу, в якому люди неабиякої обдарованості морально задихаються. Однак, незважаючи на осуд автором печорінського егоїзму, все-таки центральною ідеєю образу Печоріна є виділення його з навколишнього середовища як сильної, яркою, дієвої і в той же час трагічної особистості. Не випадково Бєлінський говорив про те, що “… в самих вадах Печоріна поблискує щось велике, як блискавка в чорних хмарах, і він прекрасний, сповнений поезії навіть у ті хвилини, коли людське почуття повстає на нього”. Ніхто до Лєрмонтова в російській літературі не давав такого глибокого аналізу людської психіки. Тут до найдрібніших подробиць “розроблено та окреслено”, за висловом Чернишевського, характер Печоріна, всебічно розкриті людські пристрасті. Створений Лєрмонтовим образ героя свого часу є глибоким типовим узагальненням. Автор відбивав прагнення самої передової частини російського суспільства позбутися “хвороби” і примушував замислитися над способами і засобами зміни життя. Трагічна доля Печоріна історично обумовлена. Лєрмонтовський герой позбавлений славного жереба декабристів.
Він гине від туги, від відсутності сфери, де б знайшли реалізацію його активність і великі можливості. Печорін – логічне ланка в низці “дивних людей” е російській літературі, яскравими прикладами яких є Чацький Грибоєдова і Онєгін Пушкіна. “Печорін, – писав Бєлінський, – це Онєгін нашого часу”. Як і пушкінський Онєгін, Печорін – явище суто російське, породжене обставинами російського життя. Відрізняють Печоріна від Онєгіна насамперед його особисті якості, що зводять його в ранг незвичайної людини, вико-ключітельно особистості. У той же час Печорін, як і Онєгін, сприймається в єдиному ряду загальноєвропейської плеяди “синів століття”.
Пояснюючи образ Печоріна, В. Г. Бєлінський сказав: “Це Онєгін нашого часу, герой нашого часу. Несхожість їх між собою набагато менше відстані між Онега і Печорою “. Онєгін – відображення епохи 20-х років XІX століття, епохи декабристів; Печорін – герой третього десятиліття цього “жорстокого століття”. Обидва вони – мислячі інтелігенти свого часу. Але Печорин жив у важку епоху суспільного гніту і бездіяльності, а Онєгін – у період суспільного пожвавлення, і міг стати декабристом. У Печорина цієї можливості не було, тому Бєлінський каже: “Онєгін нудьгує, а Печорин страждає”. Печорін за походженням аристократ, він отримав світське виховання. Вийшовши з-під опіки рідних, Печорін “пустився у великий світ” і “став насолоджуватися скажено усіма задоволеннями”. Легковажна життя аристократа йому незабаром обридла. Так само, як Онєгіна, йому набридло і читання книг.
Після “гучної історії в Петербурзі” Печоріна засилають на Кавказ. Малюючи зовнішність свого героя, автор кількома штрихами вказує на його аристократичне походження: “блідий, благородний лоб”, “маленька аристократична рука”, “сліпучо-чисту білизну”. Печорін фізично сильний і витривалий людина: “Широкі плечі доводили міцне складання, здатне переносити всі труднощі кочового життя… не переможені ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними “. У портреті героя відображені і внутрішні якості: суперечливість і скритність. Чи не дивно, що, “незважаючи на світлий колір волосся, вуса його й брови чорні” “очі його не сміялися, коли він сміявся”? Печорін наділений неабияким розумом, критично оцінює навколишній світ. Він розмірковує над проблемами добра і зла, любові і дружби, над сенсом людського життя. В оцінці сучасників він самокритичний: “Ми не здатні більш до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя”. Він чудово розбирається в людях (наприклад, в Грушницком, в княжни Мері), не задовольняється сонної життям “водяного суспільства” і дає знищують характеристики столичним аристократам. Пам’ять Печоріна насичена відомостями з літератури та історії.
У його щоденнику ми знаходимо цитати з Грибоєдова і Пушкіна, назви творів, імена письменників і літературних героїв. Печорін шалено смів, він як би грає з життям. Стоячи на краю прірви з незарядженим пістолетом, він підставляє груди під постріл Груш-ницького. І це робиться тільки для того, щоб “зазнати межа підлості мого супротивника”. Людина сильної волі і великих можливостей, Печорін пристрасно прагне до активного життя. “Народжений для високої мети”, він змушений жити в томливому бездіяльності чи витрачати свої сили на вчинки, негідні справжньої людини. Навіть гострі пригоди не можуть його задовольнити. Любов приносить тільки розчарування і засмучення. Оточуючих він заподіює горі, і це поглиблює його страждання. Згадайте, яка доля Бели, Грушницкого, княжни Мері, Віри, Максима Максимович. Однак, поряд з багатством душевних сил і обдарованістю свого героя, Лєрмонтов розкриває і такі якості Печоріна, які різко знижують його образ.
Печорін – холодний егоїст, він байдужий до страждань інших, і це характеризує його як індивідуаліста. Але найважче звинувачення Печоріна – відсутність життєвої мети, безплідність існування. Замислившись над питанням про мету свого життя, він записав у “журналі”: “А, мабуть, вона існувала і, мабуть, мені було призначення висока, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні”. Чи знайшов Печорин своє “вище призначення”? З користю чи розтратив свої “неосяжні сили”? І не про подібні йому людей покоління 30-х років позаминулого століття сказав Михайло Юрійович Лєрмонтов в знаменитій “Думі”? …Над світом ми пройдемо без шуму й сліду, не кинули століть ні думки плодовитого, Ні генієм розпочатого праці. Чи можна назвати Печоріна героєм в позитивному сенсі цього слова? Або, може бути, глибока іронія прихована в самій назві роману? Відповідь на це питання потрібно шукати у передмові. У ньому Лєрмонтов абсолютно категорично заявляє, що Печорін – “це портрет, складений з пороків усього нашого покоління у його розвитку” Печорінство було типовою хворобою часу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)