Лорд Байрон: людина-легенда
“Світанок мій був темний…”, – сказав поет про власне дитинство, отруєне чварами між набожною матір’ю та розпусним батьком… Джордж Ноель Гордон Байрон (Вугоп) народився у Лондоні 22 січня 1788 р. у родині збіднілих аристократів, але збоку здавалося, що Г:ому постійно усміхається доля. Слова О. С. Пушкіна “наследник всех своих родних” стосуються не тільки Онєгіна, а й Байрона. Рід Байронів вважався проклятим, тому що його представники брали активну участь у погромах монастирів у XVІ ст., коли Генріх VІІІ виводив країну зпід влади
Усе життя Байрона мучило питання прокляття від народження, і він постійно запитував у Бога: чи це справедливо. Цікаво, що поет, якого вважають одною з центральних фігур світового романтизму, ставився до більшості з тих, кого називали “романтиками”, із презирством. Він вважав себе сучасним
В юнацькому вірші “Прощання з Ньюстедсьиім абатством” Байрон висловив своє життєве кредо, якому ніколи не зраджував. Головний його зміст: бути ревнителем лицарських традицій. Звичайно, він не був схожий на Дон Кіхота зовні, але внутрішньо наслідував цього героя. Нащадок паладинів і відчайдушних мандрівників, він не міг жити звичайним життям і пристосовуватися до буржуазної Британії. Байрон вважав себе сучасним поетом, але насправді – жив минулим, прагнув подвигів, намагався захищати ображених і все життя шукав куртуазної краси в жінках. Цивілізація з її технічним прогресом викликала у нього огиду. Він шукав справжнього життя, здійснюючи паломництва в “дикі” країни та знаходячи розваги в смертельно небезпечних морських переходах.
Спадщина. Коли Байрон вийшов на авансцену британської літератури, В. Скотт припинив писати вірші, вважаючи, що поряд з таким даруванням немає ніякого сенсу це робити. Дійсно, поетичний талант молодого лорда вселяв трепет сучасникам. Його талант говорити, писати статті і листи віршами здавалася надприродною. Але репутація Байрона на батьківщині – набагато більш суперечлива, ніж у решті країн світу. Британці не вважають його національним поетом через його негативне ставлення до Англії, яку вічний бунтар ніколи не любив, піддавав британське суспільство різким саркастичним насмішкам і навіть презирству.
Будучи студентом Кембриджського університету, Байрон опублікував збірку поезій, яку іронічно назвав “Години дозвілля” (1807). До речі, назва цієї книги (“Ноигз ої ісЛепезз”) може бути перекладена і як “Години неробства”. Річ у тім, що Байрон ніколи не вважав поезію основною справою свого життя. Він зневажав “лейкістів” за їхню індиферентну суспільну позицію. Основною справою свого життя лорд вважав боротьбу, і, перш за все, боротьбу політичну. Йогр крилата фраза “тирани гноблять світ” облетіла країни і континенти, закликаючи людство до звільнення не тільки від влади самодержців, але і від влади несправедливого Бога. Суперечливий характер Байрона навівав жах на британське суспільство. Але такий консерватор, як Вальтер Скотт, з глибоким розумінням поставився до бунтівного поета, який не міг знайти свого місця в житті, і вважав цькування Байрона в Британії справою несправедливою. Скотта підтримував і Й. В. Гете, який бачив в особі поета ідеальний героїчний характер. Він навіть зробив Байрона одним із героїв “Фауста”, вивівши його під ім’ям Евфуріона, сина Фауста і Єлени Прекрасної. Евфуріон не був народжений для реального життя, адже його матір’ю був безтілесний ідеал Краси, і існувати прекрасний хлопець міг тільки в умовах абсолютного мистецтва. Та він кинувся у “справжнє життя” і загинув, оскільки істина цього світу виявилася для нього дуже страшною.
Байрон вважав себе передовсім політиком і постійно торкався у своїй творчості болючих суспільних проблем. Успадкувавши місце в Палаті лордів, він виступав на захист луддитів (учасників перших стихійних виступів робітників проти застосування машин підчас промислової революції), проживаючи в Італії, підтримував тісні зв’язки з карбонаріями (членами таємного товариства, які боролися за національне звільнення і конституційний лад), допомагав грецьким патріотам, повсталим проти турецького ярма. Але його боротьба може бути оцінена порізному. Ось думка з “Англійської літератури” сучасного письменника і літературознавця Е. Берджесса: “Його поезія, по суті, егоцентрична – він – герой “Чайльд Гарольда”, чудового “Каїна”, антирелігійної драми, “Корсара” і “Облоги Корінфу”. Вигнаний з Англії через скандал, що втрутився в його приватне життя, пізніше він став великим насмішником над законами і звичаями своєї країни… юнацький розум, розум нетерплячий до всього, навіть до вимог поетичної майстерності… Байрон – це молодий зіпсований мазунчик долі, який… презирливо усміхається, якщо щось не збігається з його уявленнями про життя. Він помер героїчно… але навіть його боротьба за Грецію проти турок була юнацькою спробою зробити самого себе гомерівським героєм – він жив в античній епічній Греції, яка існувала тільки в його уяві, а не в справжній, сучасній Греції” .
У цьому висловлюванні є велика доля правди. Політична боротьба, яку все життя вів Байрон, набагато ближче стоїть до благородної війни із чудовиськами, ніж до сучасної політичної діяльності. Він категорично не сприймав реальність і її об’єктивні закони, дивився на світ з украй суб’єктивної точки зору, і в цьому завжди залишався романтиком. Уже в “Годинах дозвілля” у вірші “Прощання з Ньюстєдським абатством” (1803) ми бачимо, що 15річний поет відчуває себе в першу чергу частиною стародавнього і славного роду і готовий присвятити своє життя рицарському служінню. Ньюстед, родове гніздо Байронів, уже не є таким величним, як було колись:
Виє вітер; тріщить з будьякого пориву Щит з гербом, що говорить із тугою нам Про баронів в броні, що жили гордовито, Віддаючи життя палестинським піскам.
Старіння Ньюстеда – це завершення феодальної епохи і її цінностей. Ліричний герой чинить опір часу, заявляючи про вірність традиціям свого знатного роду. Пізніше Байрон буде всіляко схвалювати Велику французьку революцію і віддавати поетичні почесті “народному імператору” Наполеону Бонапарту. Але всетаки він був і залишився лордом, не дивлячись на всі спроби прилучитися до мас.
Для першої збірки поета характерна “світова скорбота” або крайній песимізм, названий “космічним” через незгоду поета не просто з окремими недоліками навколишнього світу, а з усім Всесвітом загалом. “Кінець! Все було тільки сном…” – писав 18річний поет у 1806 році у вірші, присвяченому нещасливому коханню до Мері Чаворт. Дівчина віднеслася до обожнювання з боку кульгавого хлопця скептично, і це обпалило Байрона на все життя. Цікаво, що люди, які, зустрічалися на життєвому шляху поета, завдавали йому страждання, спонукали його до самотності і озлобленості. Але самих їх переслідував рок – вони або закінчували життя самогубством, або божеволіли (як це сталося з Мері Чаворт). Тому у західному літературознавстві над осббою Байрона витає містичний ореол.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)