Крах життєвої концепції Дашковича з роману «Хмари»

Ще в студентські роки Дашкович позитивно вирізняється на фоні своїх товаришів по навчанню. Його портрет виказує особливу симпатію письменника до свого героя: «Дашкович був чистий черкасець: високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темним волоссям на голові.

В його було лице повне, з високим і широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рівно над карими ясними, чималими очима. Чималі рум’яні губи були складені щільно і навіть трохи сердито, його погляд, виявляючий розум і тяму, був твердий, спокійний».

Як

бачимо, портрет виконано у традиційному розмовно-фольклорному ключі. Подаючи портрет Дашковича на фоні чудового українського пейзажу, характеристики українського народу і його колишньої слави, автор вказує на генетичний зв’язок Дашковича з Україною.

Завдяки здібностям і нахилам до наук Дашкович старанно вчиться і після закінчення академії посідає посаду професора. Лекції його цікаві і змістовні, вони хвилюють студентську аудиторію.

З молодих літ Дашкович захоплюється творчістю народу, його мовою, прагне глибше пізнати життя села. Гнітить професора тяжке життя рідного краю, життя пригніченого, нужденного

люду.

Однак, далі роздумів над несправедливою долею та тих яскравих вражень, привезених з поїздки до рідного села, справа не пішла. Всі його благородні наміри без певної мети швидко згасають. Дашкович в своїх пориваннях виявляє практичну безпорадність і відірваність від народу. В кінці твору він сам розуміє марність прожитих років: «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови… симпатій до рідного краю, до народу».

Для автора образ Дашковича – втілення нездійснених можливостей. Він міг стати «новою людиною», але не став. Під тиском життєвих обставин «Дашкович на старість став зовсім не такий, як був колись передніше.

Вже Сегединці не з’являлися йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплутався то в науці, то в слов’янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім’я науки, котре він був повинен сіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й не политій…»

З метою більше увиразнити відірваність Дашковича від свого народу, від свого коріння автор наголошує на тому, що навіть його старий батько помер на самоті, без синової турботи і опіки. Професор застав на своєму рідному дворищі лише пустку і розвалини.

Дашкович – це свого роду «зайва людина» не так через невміння реалізувати свою натуру, чужість власних принципів усталеній моралі, як через духовну інфантильність. Підтвердженням цього може служити хоча б його мінімальний вплив на формування поглядів доньки Ольги, яка після навчання у пансіоні шляхетних дівчат, який «…висушив з неї, неначе тропічна жара, все українське, національне й зробив її людиною без національності й безпринципною взагалі», відмовилась навіть від кохання, завбачивши у Радюкові носія української ідеї.

Під впливом авторитету дружини німецького генерала Турмана, уродженої маркізи де Пурверсе, яка, хоча й здобула посаду начальниці Інституту шляхетних дівчат у Києві і зайнялася справою виховання молодої української аристократії, ненавиділа й зневажала все українське, Ольга боялася серйозної книжки й поважної розмови, як злого духу, а національності й народності зовсім не розуміла.

Батьки продовжують своє життя у нащадках, а Дашкович виховав своїх дітей як запеклих противників його переконань та ідей. Перетворення своїх молодечих ідеалів на пустку в душі і в житті усвідомлює і сам Дашкович: «Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і… втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей завів у якісь нетрі та пущі…».


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Крах життєвої концепції Дашковича з роману «Хмари»