Кошовий у будинку Мелехових. (Аналіз глави 2, частини 8, тому 4 романи М. А. Шолохова “Тихий Дон”)

1. Гуманістичні ідеї автора в епізоді. 2. Глибинний конфлікт героїв. 3. Зміна взаємин персонажів. У романі-епопеї М. А. Шолохова “Тихий Дон” розповідається про багатьох трагічних моментах історії Росії початку XX століття.

Як найстрашніше зло зображується тут громадянська війна – жорстока бойня, у якій брат бореться проти брата, сусід проти сусіда. Але люди повинні залишатися людяними, незважаючи ні на що Таку думку письменник затверджує, наприклад, в епізоді “Кошової в будинку Мелехових”. Розглянемо цей фрагмент, простежуючи

гуманістичні ідеї автора. Михайло Кошової вертається із фронту й приходить до коханої дівчини, Дуне Мелеховій.

Але мати улюбленої, Іллівна, зустрічає його зовсім непривітно: “А ти хто такий мені, щоб я тебе чекала? Нашому забору двоюрідний тин? – грубо відповіла Іллівна, обурено глянувши в ненависне їй особа Кошового”. Михайло знає, у чому він винуватий, але не подає виду.

Звичайно, йому хочеться забути об доконаному кілька років назад злодіянні. Кошовий намагається перевести розмова в інше русло, розпитує Іллівну про домочадців, у тому числі з явною тривогою про Дуне. Так ми розуміємо, наскільки сильно він любить

її. І дівчина відповідає Михайлу взаємністю: “Дуняшка прибирала у світлиці й, зачувши Мишкин голос, сполотніла, безмовно сплеснула руками.

Вона вслухувалася в розмова, що відбувалася на кухні, присівши на крамницю, не ворушачись. На особі Дуняшки те спалахував густий рум’янець, то блідість покривала щоки так, що на тонкому горбочку носа виступали поздовжні білі смужки”. Дівчина хвилюється не тільки тому, що їй має бути довгоочікувана зустріч із улюбленим. Кошовий – ворог сім’ї Мелехових.

Він убив брата Дуни Петра й свата Наталі діда Гришаку. І тепер Дуняшке дуже важко. Вона не знає, як поводитися з Михайлом, ненавидіти який не може, але й любов показувати не повинна. Адже не можна любити вбивцю свого брата, недобре. Тому звичайно весела й гостинна дівчина “ледве чутно” відповідає на вітання Кошового, хоча й рада йому.

Розсерджена Іллівна теж не дає молодим людям поспілкуватися, посилає Дуняшку за водою. Михайло розуміє, що його намагаються прогнати, але не йде. Герой дуже впертий, він наполегливо домагається розташування ксебе. У відповідь на обвинувачення Іллівни Кошовий пояснює їй, що не він один винуватий у загибелі Петра й діда Гришаки.

Набагато більша відповідальність лежить на самій війні, де або вбиваєш ти, або – тебе: “А коли б Петро мене піймав, що б він зробив? Думаєш, у маківку поцілував би? Він би теж мене вбив Не для того ми на цих буграх сходилися, щоб нянькаться один з іншим!

На те вона й війна”. Звичайно, герой правий, але це не применшує горя Іллівни, що втратила сина. Кошовий їй огидний: ” Душогуб ти!

Душогуб! Ступай звідси, зрить я тебе не можу! – наполегливо повторювала Іллівна”. Однак герой продовжує доводити свою правоту: “А Митрий Шулік – сват ваш – не душогуб?

А ГриГорей хто? Про синка-те ти мовчиш, а вуж він-те душогуб теперішній, без подмесу!… Скільки він наших загубив, про це ти знаєш? Те-Те й воно!

Коли таке прізвисько ти, тіточка, даєш усім, хто на війні був, тоді всі ми душогуби”. Михайло, безумовно, переконав Іллівну, заперечити їй було нема чим, тому вона вирішила закінчити розмову: ” Вистачить! Ніколи мені з тобою гутарить, ішов би ти додому”. Ми співчуваємо героїні, але до Кошового усе більше переймаємося симпатією.

Так, погано, що він не просить прощення в Іллівни. Йому б випливало стати на коліна перед страждаючою матір’ю Але герой вибирає навіть більше складний шлях: він сам намагається замінити Іллівні сина. Михайло викупає свій гріх працею.

Робота не чекає, усе треба робити вчасно, а крім нього чоловіків у сім’ї немає. Тому Кошовий сам починає налагоджувати мирний побут Мелехових. Герой працює, не шкодуючи сил, але ж він серйозно хворий. Михайла долають приступи лихоманки: “Велике тремтіння трясло Мишкино тіло Стукаючи зубами, він приліг на принесену Мишаткой рядно, зняв кашкет і накрив нею особа; Після приступу він помітно ослабшав. Руху його стали мляві й невпевнені”.

Хвороба Кошового міняє відношення до нього Іллівни. Якщо колись вона бачила у Ведмедику лише ненависного вбивцю свого сина, то тепер з подивом зауважує в ньому зовсім інші, позитивні якості: “погаслі очі “душогуба” теплішали й пожвавлювалися, зупиняючись на маленькому Мишатке, вогники замилування й пещення на мить спалахували в них і гаснули, а в кутах рота ще довго таїлася ледве примітна посмішка”. Тут, я думаю, Шолохов показує нам, як важливо постаратися зрозуміти людину. Так, Іллівні дуже важко було це зробитися Вона, як багато хто з нас, пішла по шляху найменшого опору: ставила Михайлу клеймо “душогуба” і слухати більше нічого не хотіла.

Але ж говорив їй Кошовий: “Теж, знайшла душогуба. Я, бувало, ягня або порося не можу зарізати й зараз – знаю, що не заріжу. У мене на цю живність рука не налягає Інші, бувало, ріжуть – і то я вуха заткну й іду куди-небудь подалі, щоб і не чути й не видать”. Хіба не людяність це? Добре, що Іллівна нехай пізно, але усвідомила свою неправоту й початку придивлятися до Кошового: вона “побачила, як страшно схуд він за час хвороби.

Під сіркою від пилу гімнастеркою різко й опукло окреслювалися полудужья ключиць, виступами горбилися гострі Від худорби кути широких плечей, і дивно виглядав зарослою рудуватою щетиною кадик на по-дитячому тонкій шиї… Чим більше вдивлялася Іллівна в сутулу фігуру “душогуба”, у воскову особу його, тим сильніше випробовувала почуття якоїсь внутрішньої незручності, роздвоєності И раптом непрошена жалість до цього ненависного їй людині – та щемлива материнська жалість, що скоряє й сильних жінок, – прокинулася в серце Іллівни”. У цьому епізоді Шолохов ще раз показав нам, що не буває людей без недоліків. Кожний з нас суперечливий, часом сильно. Але треба вірити в людину, бачити в ньому гарне, добре, уміти прощати Це і є любов до ближнього, основа життя на землі






Яким вимальовується в поезії плужника образ часу.
Кошовий у будинку Мелехових. (Аналіз глави 2, частини 8, тому 4 романи М. А. Шолохова “Тихий Дон”)