Казка про яян Е. Андрієвська
Казка про яян
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання
– Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє “я” і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені
Виявилося, що яяни живуть лише власним “я”. Хлопчик захотів вийти з міста, але дізнався, що, хоча місто має брами, яяни не можуть вийти, бо не можуть сказати слова “ти”, яке їх відкриває.
– Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.
– Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.
– Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.
– Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.
– Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.
І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.
– Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.
Притча Емми Андієвської в казковій формі демонструє, як егоїзм і самозакоханість ізолює людину. Лише порозуміння та взаємодопомога можуть відчинити брами людської самотності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)