Іванові Франкові Микола Вороний

Іванові Франкові

Відповідь на його Посланіє

La poesіe n’a pas la vйrіtй pour

Objet, elle n’a qu’elle-meme.

Charles Baudelaіre

Ні, мій учителю і друже,

Про мене все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

З погонею за ідеалом,

З його стражданням і болінням

І невгамованим сумлінням,

Життя – се дві противні сили,

Що між собою в бій вступили.

Одна з них – велетень – гнобитель,

А друга – геній – визволитель;

Його двосічна гостра криця

Влучна, як з неба блискавиця;

Але і велетень могучийВ руці тримає

меч блискучий?

Страшні, тяжкі його удари,

А ще страшніші таємні чари…

Як маю я його цуратись

Чи від ударів ухилятись?

О, ні! Я, взявши в руки зброю,

Іду за генієм до бою.

І знаю я, що замість плати

Мене чекають кари, страти…

Та чи ж грізний удар обуха

Там, де буяє творчість духа?

Одна хвилина раювання

Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі

Бринять у святобливій лірі.

І прикро, як ураз зі мною

Стають, немовби теж до бою,

А справді для пихи своєї

З порожнім серцем фарисеї

І паперовими мечами

Вимахують над головами.

Хто кликав

їх? Чого їм треба?

Чи хробакам потрібно неба?

Нехай ідуть всі ті нездари

На торговиці та базари

Нікчемний крам, дрібні вигоди –

От їх найвищі клейноди.

Але коли повсякчас битись,

То серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

Зав’януть, як без сонця квіти.

Душа бажає скинуть пута,

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору –

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне

Забути і пізнати надземне.

Все неосяжне – охопити,

Незрозуміле – зрозуміти!

О, друже мій, то не дурниці. –

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидаютьІ душу раєм надихають.

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

І чи можливо без утрати

Свобідний творчий дух скувати?

І хто Поезію – царицю

Посміє кинуть у в’язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок,

Коли вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!..

І ще скажу, мій славний друже,

Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління і надії

І чарівливі гарні мрії, –

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало…

Моя девіза: йти за віком

І бути цілим чоловіком!

Поезія М. Вороного розкриває внутрішній світ ліричного героя, який постає як особа, що тонко відчуває красу природи і людської душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Іванові Франкові Микола Вороний