Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін)
Іван Багряний (справжнє прізвище – Лозов’ягін) народився 2 жовтій 1906 р. в селищі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра. Навчався спочатку в церковно-приходській ІІколі в Охтирці, а з 1916 по 1918 р. у вищій початковій школі. У 14-річному віці був свідком жорстокої розправи чекістів із 92-літ-піім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця, З 1920 р. навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, закінчив у 1922 р. З 1922 по 1926 р. працював на різних посадах. З 1926 по 1930 р. навчався в Київському художньому
Неординарний характер творчості молодого поета і його незалежна вдача привернули увагу чекістів до нього. Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Критик Г. Костюк визначив чотири етапи творчого шляху І. Багряного: 1926-1932 – початок літературного шляху до першого арешту; 1932-1940 – період ув’язнень і концтаборів; 1941-1945- період Другої світової війни й окупації України; 1945-1963 – повоєнна доба і еміграція. У 1932 р. був заарештований за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував у таборах так званого БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 р. втік. Був повторно заарештованими початку 1938 р. й сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців. звільнений у 1940 р. восени під нагляд у зв’язку з тяжкого хвороби легенів.
Все життя Івана Багряного сповнене дії, ризику і драматичних шН год, що відбилися і в його творчості. Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для народу характері фашистського “визволення”, знаходить до українського підпілля, в якім працює, пишучи пісні, статті; бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради. За німнії працював редактором української газети “Голос Охтирщини”. У 1942 р, мав бути розстріляний, згідно з німецьким курсом щодо українське національної інтелігенції, але випадково врятувався. У письменника – в’язня сталінських концтаборів по закінчецИ війни був тільки єдиний шлях – еміграція. І Багряний назавжди покидає свою батьківщину. В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявЩ велику творчу енергію – як поет, романіст, публіцист, політичним! мислитель і діяч, організатор політичного життя. І. Багряний разом зі своїми колегами – письменниками-емігрантами – створює восенж] 1945 р. у Німеччині Мистецький український рух (МУР), який згодож у СІЛА перетвориться на об’єднання українських письменників “Слоі во” з центром у Нью-Йорку. З-під його пера виходили поезії, романип “Тигролови” (1944, друга редакція – 1946-1947), “Сад Гетсиманї ський” (1950), “Огненне, коло” (1953), “Людина біжить над прірвою” (1965) та інші твори.
Розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного – полі” Тичного діяча. Разом з Г. Костюком, С. Шдгайним та іншими Багря{ ний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), якта очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р.; також був ініціатором створення Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ). УРДІя ставила своєю метою боротьбу за незалежну демократичну Україну^ орієнтуючись на всі трудові та національно-свідомі елементи в самііі УРСР. У 1948 р. письменник засновує газету “Українські вісті”, ба-‘ гаторічним редактором якої він був; обирається головою Української! Національної ради, пізніше – віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним реї жимом за “демократичну, незалежну українську державу”. На пороз| свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і розшматлЦ; ваних туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити! роман “Людина біжить над прірвою” (1948-1949). Після війни І. Багч ряний часто хворів, переніс кілька операцій і самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р.
Григорій Костюк (СІЛА) Іван Багряний Сторінки спогадів
Почалися зловісні тридцяті роки. Серед українських письменників, призначених на ліквідацію, в першу чергу була вже, ипбуть, поставлена особа Багряного. Йому не забули ні його прийняти “Всім бунтарям і протестантам”, ні “Крику його душі”, ні виклику “Ходи тільки по лінії найбільшого опору – і ти пізнаєш ввіт”. Не забули його гострої інвективи на адресу тих, “що на троні”: Ви за підлість – ув’єте вінками, За любов – ведете умирать. Нічого не забули. Його поезія їх пекла. Тому інспірують напасливі статті в “Літературній газеті” за 1931 і 1932 рр. Але то були ще лише підготовчі обстріли перед генеральним наступом.
Його незабаром заарештували. За деякий час заарештували й мене. Нас розвезли в різні кінці безмежного Архіпелагу Гулагу. Минуло понад 10 років. За цей час сталися несусвітні події. Мене звільнили з концентраку офіційно 25 листопада 1940-го, а фактично в січні 1941-го. Через 5 місяців вибухла німецько-радянська війна. Я незабаром опинився під німецькою окупацією. 1942 р. ми з дружиною добралися до Києва. Друзі допомогли з помешканням.
У тривожні вже дні серпня 1943 р., коли з Харкова і з Харківщини прибули перші лави втікачів, мені хтось сказав, що серед витим поколінням “шістдесятників” він відстоював право поези лишатися найвищим авторитетом української літератури.
Він завжди в епіцентрі загальнокультурного процесу, там, де відбувається найголовніше для нашого духовного буття. І в цій ролі, очевидно, ніхто не зможе його дублювати, оскільки він, як! і будь-яка постать такого калібру, – явище абсолютно унікальне.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)