Історизм “Тараса Бульби”
Характерно, що Тарас єдиний із полковників гетьмана Остряниці не складає зброї, тому що не вірить подоланим шляхтичам на чолі з їхнім коронним гетьманом Потоцьким, розуміючи, що шляхта, за котру заступилось православне духовенство, віроломна, зламає присягу, знову плюндруватиме православні храми, знищуватиме селянство, саджатиме на палі козаків. Тарас дивився наче в воду. Незабаром були страчений гетьман і його найближчі сподвижники. Історизм гоголівської повісті незаперечний, незважаючи на доцільне оперування автором достовірністю подій
Зі сторінок твору постають історичні реалії з життя українства як напередодні, так і після доби визвольних змагань, іменованих Хмельниччиною. Стан українців на поневоленій польською шляхтою землі був справді жахливий.
Підкоривши за Брестською угодою 1596 року православну церкву Ватикану, панівна еліта навертала до унії українство примусово, патріотичне духовенство переслідувалось, старшина ж козацька та ієрархиурядовці наділялись привілеями. Православні храми на землях польських магнатів здавались в оренду багатим євреям. Як наслідок такого реформаторства – жорстокі
Простолюд грабували, садили в тюрми і морили голодом. Діти вмирали без хрещення і очищення від гріхів; дорослі жили безшлюбно, не знаючи ні сповіді, ні причастя Св. Таїн. Мертві погрібались без обрядів”6.
Про це устами своїх героїв повідає Гоголь у “Тарасі Бульбі”:
“Слушайте! Еще не то расскажу: и ксендзы ездят теперь по всей Украине в таратайках. Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а просто православних христиан. Слушайте! Еще не то расскажу: уже, говорят жидовки шьют себе юбки из поповских риз…”
“Как! Чтобы жиды держали на аренде христиан ские церкви! Чтобы ксендзы запрягали в оглобли православних христиан! Как! Чтобы попустить такие мучення на Русской земле от проклятих недоверков! Чтобы вот так поступали с полковниками и гетьманом! Да не будетже сего не будєт!”
Про це пізніше повідає великий поціновувач Гоголя Тарас Шевченко у поемі “Тарасова ніч”: Гине слава, батьківщина; Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані, Без попа ховають, Запродана жидам віра, В церкву не пускають!
Про безчинства і свавілля осатанілої від крові шляхти та її посібників лихварівіудеїв напише у своїх історичних романах “Богдан Хмельницький”, “Останні орли” Михайло Старицький. В останньому із названих творів спостерігаємо справді апокаліптичну картину сплюндрування рідної землі:
“З’явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов’ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, – нарешті переповнилося гнівом і одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!”
А йдеться у романі М. Старицького мова вже про XVІІІ століття, події напередодні Коліївщини, коли власне соціальний стан українства на Правобережній Україні не змінився: вона і далі перебувала під гнітом польськошляхетських поневолювачів. До речі, цю ж добу відтворить у своїй трагедії “Сава Чалий” І. КарпенкоКарий, де ми теж спостерігаємо незаперечний вплив гоголівського “Тараса Бульби”.
Навіть хоробрий козак Сава Чалий подібно Андрію Бульбенку спокушається принадами вродливої шляхтянки, зраджує свій народ, за що і був скараний колишнім побратимом Гнатом Голим. Сила народного гніву відплати втілена у гоголівському творі без прикрас: помста кривдникам була нещадною і жорстокою у сліпоті.
Викрик Тараса з натовпу на нелюдські муки сина Остапа: “Слишу!” несе в собі і металогічний зміст, як і слова про те, що “Отыскался след Тарасов…”, свідчать про невпинність боротьби проти чужинницької експансії на всіх етапах національної історії: слід звитяжців, які не здеморалізовані поразками, не склали зброї у боротьбі за волю, завжди відшукається – і для сучасників, і для нащадків. І визвольна війна є безжалісною, без міри жорстокою, нещадною до фанатизму: “А Тарас гулял по всей Польше с своим полком, выжег восемнадцать местечек, близ сорока костелов и ужедоходилдо Кракова. Много избил он всякой шляхты, разграбил богатейшие земли и лучшие замки…
…Не уважили козаки чернобровых панянок, белогрудых, светлоликих девиц: у самих алтарей не могли спастись они: зажигал их Тарас вместе с алтарями. Не одни белоснежниє руки подымались из огнистого пламени к небесам, сопровождаемые жалкими криками, от которых подвигнулась бы самая сырая земля и степовая трава поникла бы от жалости долу. Но не вникали ни чемужестокие козаки и, поднимая копьями с улиц младенцев их, кидали к ним же в пламя”.
Пізніше, зокрема у поемі “Варнак”, Тарас Шевченко повіствуватиме про подібну засліпленість помстою, котра просто перетворювалась у необхідність:
Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла…
Було, мов жабу ту, на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні…
А в ранній поемі “Гайдамаки”, написаній не без впливу мотивів історичної повісті Гоголя, поет не просто відтворює криваву вакханалію на фоні невтомної, витвореної Богом гармонії (“Зорі сяють, серед неба горить білолиций, верба слуха соловейка, дивиться в криницю…”, “Встала весна, чорну зе_млю сонну розбудила…” тощо), ай, будучи душею і серцем з повсталим народом, засуджує посіяну ідейним фанатизмом і релігійним протистоянням ворожнечу між слов’янами:
Болить серце, як згадаєш: Старих слов ‘ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.
Підносячи своїх персонажів до образівсимволів героїки національновизвольного руху, і Гоголь, і Шевченко власне не можуть ідеалізувати їх: від того постраждає самий історизм їхньої творчості.
Часто дослідники і педагоги трактують вчинки Тараса з гоголівської повісті і Гонти з “Гайдамаків” Т. Шевченка щодо вбивства власних дітей в ім’я обов’язку перед народом як адекватні. Але це зовсім різні речі.
Тарас Бульба власною рукою карає сина Андрія як зрадника, як відступника від віри, присяги, родини, вітчизни. Вчинок козацького полковника жорстокий і безжалісний. Він не може бути виправданий з точки зору суспільноморальних, родиннопобутових імперативів.
Однак караюча десниця батька несе у собі в даному випадку щось сакральнометафоричне: відступники од віри і присяги несуть покару од власного народу і роду; синдром Іуди спрацьовує і проти найсвятішого – кидає виклик самому Богу.
Інша річ – позбавлення життя невинних дітей Гонтою у поемі Т. Шевченка. Тут звичайний ідейний фанатизм, аж ніяк не виправданий автором: через трагедію пригнобленої нації поет простежує і трагедію конкретної особистості, засліпленої і одержимої ідеєю без моралі, ідеєю загальних інтересів, в ім’я яких чинить страшний гріх, що не підлягає ні земному, ні небесному прощенню. Та й для самого Гонти жертва власними дітьми в ім’я обов’язку стане найбільшою мукою, неспівмірною навіть зі стражданнями персонажів класичних грецьких чи шекспірівськихтрагедій. Для гоголівського Тараса Бульби трагедією є насамперед смерть сина Остапа, закатованого шляхтою, і спустошена й споганена ворогом рідні земля і віра, за які він гине неподоланим.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)