Інтимна лірика Тараса Шевченка
Всі ми знаємо, що Тарас Григорович Шевченко присвятив усе своє життя служінню рідній Україні та боротьбі з її пригноблювачами. Він постає для усіх насамперед поетом-борцем. За блискучим зображенням героїчного минулого та страждань поневоленого безправного народу часом можна не помітити “іншого Шевченка” – тонкого лірика, якому не чуже усе людське, у тому числі й кохання. Тарас Шевченко мав свій ідеал жінки, він кохав і був коханий. І хай інтимна лірика за обсягами поступається творам, присвяченим іншій тематиці, його балади, вірші
Суто художньо інтимна лірика Шевченка нагадує за змістом і формою українську народну пісню. Багато віршів присвячено Ганні Закревській (“Г. З.”, “Моя ти доле чорнобрива”, “Рожевая зоре”, “Свято моє! Єдинеє свято!” та інші), але не забуває поет і про своє світле перше підліткове кохання до Оксани Коваленко (“Ми в купочці колись росли” тощо). Та не тільки в творах автобіографічного плану кохання постає “єдиним святом” серед сумної дійсності.
Якого ж ми раю
У Бога благаєм? –
ставить поет риторичне запитання у
…Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поцілувались.
Скільки в цих віршах світла і чистоти!
Кохання у Шевченка – не палка пристрасть, воно цнотливе і ніжне. Не гарячі обійми – а саме невинний поцілунок на тлі такої самої осяяної сонцем і невинної природи. “Наче сонце засіяло” – каже він про поцілунок дівчини у вірші “Мені тринадцятий минало”. Воно трепетне, невибагливе та щире. Його моральність має витоки в релігії. Але шевченківській ідеал кохання передбачає й інші риси: при зовнішній скромності і стриманості, це кохання – велике і справжнє, сповнене внутрішньої сили, воно передбачає однолюбство та вірність на все життя, і цінується більше за останнє.
Можна згадати балади його раннього періоду творчості. То “причинна” дівчина блукає в гаю, виглядаючи “козаченька молодого, що торік покинув” і гине, залоскотана русалками. Так, в ім’я кохання. А козак, що повернувся:
…Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
“За що ж вони розлучили
Мене із тобою?”
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!
Життя без кохання для героїв цих творів Шевченка не має цінності. Перетворюється на одиноку тополю дівчина, милий якої теж пішов кудись та загинув (“Тополя”). За коханою слідом пішов “жити у воду” і “рибалка кучерявий” у баладі “Утоплена”.
Але не лише в баладах зображується відданість коханих одне одному – навіть у “Гайдамаках” знаходяться рядки, присвячені цьому світлому почуттю. І не лише безпосередні – наприклад, один з ватажків повстання, Максим Залізняк співчуває Яремі, коли його кохану викрали; людина, що присвятила життя боротьбі визнає, що крім ненависті до ворога існує ще й ця важлива цінність.
У деяких інших поезіях, що не належить до інтимної лірики, су-спільний устрій засуджується ще й за те, що він стає перешкодою існуванню простого й чистого кохання.
Кохання – щастя, доводить Шевченко, його відсутність – велике горе. Розбещеність, зрада – те, що перетворює кохання з “раю” на “пекло”. Зрада заслуговує жорстокого покарання: наприклад, героя поезії “Коло гаю в чистім полі” Івана труять дівчата за те, що “лицявся то з тією, то з другою любо”.
Біль і туга звучать у рядках поезії “І широкую долину”, побудова ної у формі спогадів розлученої долею пари. Не вітри шматують тополю – це образ дівчини, створеної для кохання, яку кривдить доля (“Не тополю високую…”).
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить, –
визнає героїня вірша “Ой, одна я, одна”.
Отже, можна підбити підсумок: Шевченко високо цінував кохання, але справжнє, ідеалом якого були однолюбство, відданість, незрадливість і щирість, а також цнотлива невинність і чистота стосунків, що роблять його гідним оспівування. Саме таке кохання, як сонце, осяює людські життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)