Філософська лірика Пушкіна А. С
Бєлінський писав, що поезія Пушкіна є поезія споглядальна, котра визнає теперішнє положення миру “якщо не завжди втішливим, те завжди необхідно-розумним”. Муза поета “уміє глибоко страждати від диссонансов і протиріч життя, але вона дивиться на них з якимсь самозапереченням, …як би визнаючи їхню фатальну неминучість і не носячись у душі своєї ідеалу кращої дійсності й віри в можливість його здійснення”. Це властивість пушкинскойпоезии особливо яскраво проявляється у філософській ліриці Пушкіна.
Тут пригадується вірш “Якщо
Воно було написано в Михайлівськім в 1835 році. Жуковський опублікував вірш в V томі “Сучасника” під довільною назвою “Уривок” уже після смерті поета. Це вірш про Михайлівськім, де поет провів “вигнанцем два роки непомітних”. І вже на початку тут звучить мотив швидкоплинності часу, “загального закону”, якому покірна людина: Уж десять років пішло з тих пор – і багато Перемінилося в житті для мене, И самому, покірний загальному закону, Перемінився я… Однак знайомий “куточок землі”, його природа, мірний, одноманітний ритм життя – все це, здавалося б, непідвласно часу.
На перший погляд, у Михайлівськім усе залишилося як і раніше. З легким смутком згадуючи про минуле, поет довідається знайомі місця: “опальний будиночок”, де жив “з бідної нянею”, “пагорб лісистий”, “озеро” з “пологими брегами”, “млин”, “ниви златие”, “три сосни”. Тут у Пушкіна як би зливаються два часи – минуле й сьогодення. Всі реалії сьогодення існують ще й у минулому – у свідомості поета, у його вдячній пам’яті. Тут же виникає ледь відчутний мотив смерті, тлінності людського буття.
“Опальний будиночок” поета самотній: “бідної няньки” уже немає в живих, не чутно більше її “кроків важких”. Таким чином, тема “загального закону буття” і тема “вічного життя природи” начебто протиборствують протягом всієї даної частини вірша: підкоряючись ходу часу, змінився сам поет, уже немає няньки, але знайомий “куточок землі”, здається, не тільки непідвласний часу, але застиг у нерухомості: “Минуле мене объемлет жваво”. Минуле, “минуле” виявляється “жваво” у сьогоденні. “Минуле” у точності таке ж, як і раніше, поки поет не зауважує тут ніяких змін.
Синіючи, “стелиться широко” озеро, рибалка незмінно тягне за собою “убогий невід”, за селами “скривив млин”, в “гору піднімається дорога”, три сосни “коштують по одаль” – всі ці картини збігаються й у спогадах поета, і в його новому враженні. Але от, проїжджаючиючи повз тр старі сосни, він відзначає зміни в природному світі: …Вони всі ті ж, Усе той же їх, знайомий юшку, шерех Але біля корінь їх застарілих (Де ніколи все був порожньо, голо) Тепер младая гай розрослася, Зелена сім’я; кущі тісняться Під покровом їх, як діти…
Тут мотив протистояння людини й природи раптово приглушається, а потім непомітно переходить у протилежний – мотив єдності людини й природи. Природа, як і людина, піддана впливу часу. Людина усвідомлюється тут часткою природи, що живе по тимі ж законам. Біля старих корінь могутніх сосон молоді “кущі тісняться”, “як діти”. У цьому бачиться поетові найбільша мудрість вічного відновлення життя, вічного торжества юності.
Тут виникає мотив майбутнього, “младого, незнайомого плем’я”: Здраствуй, плем’я Младое, незнайоме! не я Побачу твій могутній пізній вік… Але нехай мій онук.
Почує ваш приветний шум, коли, Із приятельської бесіди вертаючись, Веселих і приємних думок повний, Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає. Теми минулого, сьогодення й майбутнього зливаються у фіналі вірша. Вірш написаний безрифменним п’ятистопним ямбом, що створює особливу розмовну інтонацію. Композиційно добуток ділиться на дві частини.
Перша частина – це спогаду поета про минуле. Друга частина – думки його про майбутнє. Композиція вірша знайшла своє відбиття в язикових засобах. Як відзначає Я. Л. Левкович, у першій частині (перші три тиради) ми знаходимо безліч дієслів у формі минулого часу: “провів”, “перемінилося”, “бродив”, “жил”, “сиживал”. У другій частині вжиті дієслова у формі майбутнього часу: “побачу”, “переростеш”, “почує”, “пройде”, “згадає”.
У вірші можемо відзначити точні, доречні епітети (“опальний будиночок”, “кроків її важких”, “кропіткого її дозору”, “убогий невід”, “нив златих”, “пажитей зелених”), метафори (“Зелена сім’я; кущі тісняться Під покровом їх, як діти”). Лексика вірша різноманітна: тут є слова й побутових-побутової-розмовно^-побутового, “низького” стилю (“насилу”, “сиживал”, “згадає”), і “високого” стилю (“объемлет”, “під покровом”), і слов’янізми (“по брегам”, “младая”, “главу”). У складних реченнях часто зустрічаємо тире, що підкреслює контрастне порівняння минулого й сьогодення, У вірші є алітерації й асонанси: “вечор ще бродив Я в цих гаях”, “Знайомим шумом шерех їхніх вершин”, “перевертаючи при вітрі”. З мотивом минулого й майбутнього нерозривно зв’язана й тема сусідства життя й смерті в пушкінських віршах (“Пора, мій друг, пора!
Спокою серце просить”, “Коли за містом замислений я броджу”, “Два почуття дивно близькі нам”). Характерно, що ці, здавалося б, полярні поняття не протипоставлені в поета, а лише взаємно доповнюють один одного. Сам мотив тлінності людського існування звучить у Пушкіна незвичайно жизнеутверждающе: Два почуття дивно близькі нам – У них знаходить серце їжу – Любов до рідного попелища, Любов до отеческим трун. На них засновано від століття, З волі бога самого, Самостоянье людини И вся велич його.
Не можна сказати, що всі пушкінські міркування завжди так світлі й оптимістичні. Почуття безвихідності, туги й розпачу нерідко опановували поетом, і тоді з’являлися нерозв’язні питання: “Дарунок даремний, дарунок випадковий, Життя, навіщо ти мені дана? ” У такі мінути життя здавалося поетові тужно-одноманітної: “На світі щастя ні, але є спокій і воля”, “Серце порожньо, дозвільний розум, И млоїть мене тоскою Однозвучний життя шум”. Іноді ці настрої зливаються в Пушкіна з демонічними мотивами.
І зв’язок ця дуже природний. Як уже було відзначено вище, презирливе або глузливе відношення до життя було зовсім чужо пушкінській свідомості. Яке або духовне диктаторство було зовсім неприйнятним для нього. Міркуючи про людські відносини, про власне життя, про любов або дружбу, поет “нічого не заперечує, нічого не проклинає, на все дивиться з любов’ю й благословлением…
“. Тому Пушкін начебто відокремлює себе від власних почуттів туги й пригніченості духу, від гніву й досади на долю. І поява демона тут дуже природно: Годинники надій і насолод Тугою раптової осеня, Тоді якийсь злісний геній Став таємно відвідувати мене. ( “Демон” ) Причому світовідчування демона повністю протилежно світовідчуванню самого поета: Він кликав прекрасне мечтою; Він вдохновенье нехтував; Не вірив він любові, волі, На життя глумливо дивився И нічого у всій природі Благословити він не хотів. Демонічні образи поет створює й у вірші “Біси”, написаному в 1830 році. Історія створення вірша не прояснений у літературознавстві.
Відомо, що незадовго до написання “Бісів” поет перечитував “Пекло” Данте. Пушкіна малює тут традиційний у літературі “бесівський пейзаж”: нічна дорога, заметіль, хуртовина, освітлювана світлом місяця, хмари, що мчаться на тлі мутного неба, невідомі рівнини. Герой і ямщик збиваються зі шляхи, їх охоплює страх і тривога. Раптово вони бачать біса, що невловимий і всюдисущий: штовхає “здичавілого коня”, “дме” на заблудлого подорожанина, блискає “іскрою малої” у тьмі порожньої. Потім “бесовство” у вірші начебто розростаються: біси вже мчаться “рій за роєм у безмежній височині”.
В. А. Грехнев відзначає, що біси в Пушкіна “нескінченні”, як нескінченно невичерпне у світі зло. Саме це, на думку дослідника, обумовило почуття ліричного героя – його надривну тугу, якесь щемливе почуття безвихідності. Весь вірш побудований на “безперервному наростанні занепокоєння й страху” у душі ліричного героя.
Похмурий, страшний пейзаж тут стає своєрідним рефреном: Мчаться хмари, в’ються хмари; Невидимкою місяць Висвітлює сніг летучий; Мутне небо, ніч мутна. Так починається вірш, так само воно й закінчується. Однак у фіналі почуття героя стають іншими: його страх переходить у нескінченну тугу, почуття безвихідності. В “Бісах” використані ємні, емоційні епітети(“мутне небо, ніч мутна”, “серед невідомих рівнин”, “здичавілого коня”, “коні чуйні”, “у безмежній височині”, “вереском жалібним і виємо”), повтори, що підкреслюють монотонність і одноманітність зимового шляху й одночасно наростаючий страх героя (“їду, їду”, дзвіночок “дин-дин-дин”, “страшно, страшно”, “геть, геть”), уособлення (“хуртовина злиться, хуртовина плаче”), метафора (“Хуртовина мені сліпає очі”). Лексика вірша різноманітна: тут ми знаходимо слова розмовно-побутового стилю (“поневоле”, “немає сили”, “Хоч убий, сліду не видно”), “високого” стилю (“очі”, “далече”).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)