Духовне та матеріальне в образі Лукаша (за драмою-феєрією Л. Українки “Лісова пісня”)
Творчість Лесі Українки стала для української літератури XІX століття свіжим струменем модерністських тенденцій, що дадуть свої плоди вже у XX столітті. З її поезією пов’язане утвердження в українській літературі нових естетичних цінностей, розрив зі старими закостенілими традиціями і водночас використання найцінніших здобутків української та світової літератури.
Віктор Петров, видатний український прозаїк, філософ та культуролог, оцінював “Лісову пісню” як “спробу символістичного відтворення міфу про природу, що, перебуваючи
Ми зустрічаємося з Лукашем вперше, коли він грає серед лісу на сопілці. Здається, що це звичайний сільський парубок, однак його потяг до музики відкриває
Лукаш, подібно до дядька Лева, живе не тільки побутовими інтересами, тому він є певною мірою відірваним від людського світу, тому його сприймають як дивакуватого, адже громада клопочеться повсякденними проблемами. Недарма ж мати час від часу картає сина, що він занадто захоплюється нікому не потрібною музикою. Лукаш фактично стає перед проблемою вибору. Він мусить вибрати або свою душу, або своє місце в соціумі. Лариса Залеська-Онишкевич так пише про це: “У творах Лесі Українки, мабуть, більше, як в інших українських письменників, дуже прикметним є те, що герой твору опиняється в ситуації вибору дії: компроміс або зрада власних принципів неминуче призводять до трагедії. Її герої звичайно неконформісти, особистості, що шукають гармонії між своїм внутрішнім світом та зовнішнім, навколишнім…” Дійсно, в “Лісовій пісні” такою є Мавка. А от Лукаша проблема вибору ламає, бо він не така сильна особистість. Тому він зраджує себе самого, зраджує Мавку, здається, зовсім нищачи її красу і природну силу:
Так, отже, слухай: якщо я тут маю
Тебе питати, хто до мене сміє
Ходити, а хто ні, то ліпше сам я
Знов з лісу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
І зраджуючи красу своєю душі, Лукаш фактично прирікає себе на страшне животіння замість життя. Його існування перетворюється на злиденне, причому це певною мірою алегорія, бо злидні скоріше духовні, а вже вони тягнуть за собою нестатки у позбавленому сенсу житті. Він з прикрістю звертається до матері, яка постійно свариться з невісткою, такою колись бажаною для неї Килиною:
І та вже відьма? – ба, то вже судилось
Відьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен…
Однак ніхто не винен і самому Лукашеві, який вчинив у певний момент свій вибір. Тепер же він поривається назад, до втраченого раю:
Та дайте ви мені годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
А з світу геть зійшов? Бігме, зійду!
У пориванні до втраченого раю Лукаш знову звертається до музики, починаючи грати на сопілці і пробуджуючи душу Мавки, сховану у вербі. Але це вона насправді силою свого кохання дає йому снагу жити, жити хоча б життям душі, якщо не фізичним.
Символічно є те, що Лукаша у знак покарання Лісовик перетворює на вовкулаку, тобто на істоту, позбавлену чистоти душевної і духовної, істоту, яка нищить інші душі. Загалом доля Лукаша сприймається як доля блудного сина, який прийшов до лісу, щоб знайти в ньому дім, кохання, самого себе. Та не раз прагне юнак до світу людей, поривається піти на село, покинути природне існування. Саме як невдячний син він зневажає лісові багатства. Тому тільки через покарання можна було позбавити Лукаша тієї вини, яку він сам на себе поклав. Після довгого душевного блукання чоловік хоче назавжди повернутися до Мавки, він тепер не вважає, що в житті весь час треба щось робити, сумнівається навіть у необхідності самого життя, таким чином втрачаючи прагматичний зв’язок з людським світом. Лукаш здатний тепер прийняти кару за понівечене кохання, і тому смерть для нього вже бажана, можлива як розв’язання внутрішнього конфлікту. Смерть є для героя звільненням. І саме в цей момент Мавка приходить до нього, щоб порятувати саме через знищення в ньому усього непотрібного, зайвого. Прагматичного, чужого для краси його душі:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами в небо злетіло…
Цим заключним акордом Леся Українка утверджує думку про те, що духовна краса людини завжди сильніша за її прагматичні приземлені інтереси, що справжнє кохання незнищенне і вічне.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)