Чим мені сподобалась провансальська література?
Хто не захоплювався розповідями про життя лицарів? Хто, читаючи про лицарські походи, про любов лицаря до Дами його серця, не уявляв мимохідь, як він теж мчить на коні, з мечем, у блискучих латах, – визволяти прекрасну принцесу? Доба лицарства – особливий період у світовій історії. Звісно, існує більше міфів про цю добу, ніж справедливих історичних свідчень, але ж ці міфи дуже близькі до правди…
Провансальська література – поняття широке, це окремий етап літературного процесу Європи. У своєму творі я хотів би зупинитись на лицарській
Лицарська поезія була виділена в окремий жанр не тільки за формою, художніми прийомами чи особливостями художнього світу, а й за той “моральний кодекс”. певний комплекс цінностей, що був притаманний епосі.
Лицарська честь – це словосполучення увійшло в нашу мову, перетворилось на сталий вислів. У лицарській поезії відобразилися ідеали лицарства. Яким постає ліричний герой цих творів? Насамперед, це людина, віддана тому, кому вона служить (своєму сюзерену). Отже, будь-який лицар, напевно, починається із самовідданості,
Коли лицар тільки одного разу бачив свою Даму, але її образ назавжди залишається з ним, цьому образові він присвячує свої перемоги, усе своє життя.
Можливо, комусь ідеали лицарської поезії видадуться наївними чи надмірно сентиментальними. Ну як це, – скаже хтось, – ліричний герой навіть не бачив своєї коханої, але намріяв собі Даму серця? Але особисто я, читаючи лицарську поезію, був дуже вражений. Навіть не самими текстами, хоча тексти довершені, а дещо іншим – контрастом! Можливо, комусь лицарські ідеали у порівнянні з сучасністю видадуться наївними, але особисто мені сучасність у порівнянні з лицарськими ідеалами видається надто приземленою! Чому у сучасному житгі люди забули про красиві вчинки, зовсім забули про романтику? Хіба більшість із нас, читаючи історичні твори, не уявляє себе на місці мужнього лицаря чи на місці прекрасної принцеси? Виходить, ми потребуємо того, від чого якось мимохідь відмовилась наша епоха!
Звісно, притаманне лицарській літературі оспівування походів чи заклики до них, поетизація військової справи, тим більше – заклики проводити життя у битвах дещо застаріли. Але ж лицарський кодекс честі, образ Чарівної Дами… Цього справді не вистачає нам зараз: моральні принципи можна змінити, залежно від потреб ситуації, ставлення до жінки зовсім інше (частково в цьому винні й самі жінки, прагнучи рівності абсолютно в усьому, забуваючи про ту символічну “слабкість”, яка так прикрашає їх, не будучи слабкістю насправді)… Провансальська література й лицарська поезія сподобались мені не тільки своєю красою, а й тим, що. контрастуючи із сучасністю, вони змусили мене замислитись: чи не варто повернути трохи лицарства й у нашу епоху?