Є такі твори, знайомство з якими викликає спокусу прочитати все чи хоча б якомога більше з написаного їх автором. Саме до таких належать “усмішки” Остапа Вишні. Вони дуже нагадують портрет письменника. Може, тому, що – “усмішки”. Бо добре привітне обличчя Павла Михайловича Губенка завжди пригадується мені із фотографій осяяним незмінною мудрою півурмішкою. Про що б він не писав – писав, відчувається, з теплом і любов’ю. Власне, є у творчості Остапа Вишні і твори сатиричні, навіть гротескові. Проте в моїй свідомості чомусь не
вони є визначальними для його художнього світу, не вони сприймаються як візитка. Інші. Які? Ті, в яких розповідає про себе, свій рід (“Моя автобіографія”, “Якби моя бабуся встали” тощо), бо в них відчувається симпатична самоіронія, завжди властива розумній людині, а ще – тепле ставлення до людей, над маленькими вадами яких письменник добродушно посміюється. Але найбільше мені до вподоби “мисливські вишневі усмішки” (“Мисливство”, “Відкриття охоти”, “Лисиця”, “Заєць”, “Про мудрого зайця”, “Бекас”, “Вовк”, “Вальдшнеп”, “Лось”, “Бенгальський тигр”,
“Дикий кабан, або вепр”, “Гагара” та інші). Я із задоволенням прочитала кожну з них, незалежно від того, чи вимагала цього навчальна програма. На рівні сюжету – це ніби такі собі мисливські побрехеньки чи анекдоти. Тут тобі і “заєць”, що після пострілу з голосним нявкотом дряпається від підсліпуватого мисливця на телеграфний стовп; і уявний кабан-сікач, що врешті людським голосом просить добряче підпилого дядька злазити з дуба; і красень-лось, що, втомившись від полювання, радиться з таким же втомленим мисливцем (мовляв, вже або стріляй, або я пішов, бо вхекався від тебе по лісах бігати); і бенгальський тигр, який “страшенно лоскоту боїться”, через що його так і вполювати можна – лоскочучи, аби реготався, доки не знепритомніє. І вся ота, так би мовити, потенційна здобич – свійська. З нею розмовляють, радяться, жартують, нею милуються, і – що найпривабливіше – її не вбивають. До речі, кажуть, що Павло Михайлович до спілки з Максимом Рильським справді вирушали на полювання не заради власне полювання, а щоб поспілкуватися з природою, намилуватися на тих живих істот які, замість бути убитими, ставали героями майбутніх творів Остапа Вишні. Чи так воно? Мені чомусь хочеться, щоби було так. У цих творах, до речі, практично немає сцен смерті. Звірі й птахи щасливо її уникають, а горе-мисливці, щоб не дати себе на глум, купують на базарі в якогось дядька чи тітки ту ж куріпку чи зайця (як варіант – кроля) тощо. Отакі вони, на щастя, “кровожерні” – герої мисливських оповідок Вишні. Один із моїх улюблених кіногероїв, барон Мюнхгаузен у виконанні Олега Янковського, казав: “Серйозне обличчя – це ще не прикмета розуму. Всі дурниці у світі робилися саме з цим виразом. Тому усміхайтесь, панове. Усміхайтесь!” Щось схоже, очевидно, мав на думці й Остап Вишня, навіть коли іронізував над сучасним йому літературним світом із його численними “ізмами” (“Письменники”, “Гарт” тощо). Він ще й цим подобається мені. Тим, що йому якось не треба було прив’язуватися до жодного “ізму”, не розходилося в якусь поважну естетично-ідеологічну платформу, щоб бути собою, щирим і талановитим Остапом Вишнею, якого знали і любили, знаємо і любимо…
