Честь і безчестя персонажів комедії Івана Карпенка-Карого “Хазяїн”

Комедія “Хазяїн” (1900) слушно вважається вершиною творчості Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). “Зла сатира на чоло-вічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!” – так визнав свій задум сам автор, поклавши в основу п’єси реальні факти капіталістичної дійсності.
Письменник з великою викривною силою змальовує типові явища розвитку капіталізму на Україні, виставляє на суд читача хижацьку суть сільської буржуазії. Цій меті підпорядковане і ретельне створення образів комедії, які можна поділити на три групи: хижаки-експлуататори (Пузир та його управителі), ліберали (Соня, Калинович, Золотницький), трудовий народ (робітники-наймити).
Центральна постать комедії – Пузир, що, наживаючись на чужій біді, без усякого жалю і співчуття переслідує одну мету: “З усього… треба користь виймать, хоч би зубами прийшлось тягнуть – тягни!” Скупість, доведена до абсурду, неосвіченість, безкультурність і нікчемне честолюбство Пузиря (епізод з медаллю) роблять його огидним і смішним. Уважно придивившись до нього, я зрозумів, що він, либонь, зовсім не усвідомлює, для чого саме потрібні йому ті “прибутки”, жадоба до яких губить його людську сутність. Так, у деякому розумінні, поява таких “хазяїнів” в Україні часів переходу до капіталізму була виправдана: терещенки та харитоненки були певною мірою прообразами Пузиря. Та нічим, я думаю, не можна виправдати те “хазяйське колесо”, яке давить тисячі (і це – лише на землі Пузиря), бо воно “так крутиться: одних даве, а другі проскакують!”
Серед підручних хазяїна – його права рука Феноген, таке собі поєднання лакейства з грабіжництвом, плазування з презирством, лицемірства з...

блюзнірством. Інший тип хижака – Ліхтаренко, який керується принципами: “не ти візьмеш – у тебе візьмуть”, “крадь уміючи”, “кради сам і не заважай другому”.
Цим пузиревим прислужникам автор протиставляє представників культурницької інтелігенції, що не здатна зламати “дику, страшенну силу” хижаків-капіталістів. І ліберал – поміщик Золотницький, і учитель Калинович, і дочка Пузиря Соня не поділяють методів наживи, але й нічого не роблять, щоб протистояти хижацтву.
На мій погляд, п’єса не була б такою цікавою і актуальною, якби Карпенко-Карий не наголосив у ній ще на одній проблемі – понятті честі за шкалою людяності та гідності героїв твору. “…у нього честь – перше всього!” – говорить про Пузиря Феноген. Виходить, зажерливість і цинізм є поняттями честі для таких, як Пузир та його прислужники. Вони давно вже втратили честь і навіть не усвідомлюють потреби в ній.
Зовсім полярне поняття про честь у Зозулі, добросовісного юнака, що у творі саме і є носієм високої народної моралі. Йому не вистачило сил захистити власну честь, тому він гине, так і не знайшовши виходу.
Соня і вчитель Калинович прагнуть справедливості й духовності, але почуваються безпорадними ідеалістами перед силою Пузиря, тому, власне мені, інколи стає соромно за поведінку цих освічених інтелігентів.
А от образ Золотницького, якому високий суспільний стан не перешкодив зберегти честь і добропорядність, мене приваблює до себе високою культурою, національним почуттям, вчинками. На таких героїв хочеться бути схожим, якщо душа та думки твої настроєні на чесну громадянську позицію.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...