Біблійні мотиви у романі Ч. Айтматова “Плаха”
Церква священна, світ – не священний. Але світ врятований у надії, і кров Христа, живлющий принцип Спокути, тут вже робить свій вплив. Жак Мартен. Відомо, як довго не хотів Олександр Блок уводити у фінал своєї поеми “Дванадцять” образ Ісуса Христа, але в підсумку визнав: “Все ж таки це він, Христос”. Зараз, на початку наступного століття, це визнання виглядає воістину пророчим. “Ісус Христос – літературний персонаж нашого часу!” – констатує С. Семенова в статті, присвяченої радянському роману. Додамо безсумнівне: персонаж
Звичайно, Ісус Христос – унікальне явище в історії культури. Згадаємо, що з його ім’ям зв’язане виникнення світової релігії, багато
Про Ісуса Христа сказано поки, як бачимо, коротко, пунктирно. Навіть ім’я його не називається, але по згадуванню Галілея, Лисої Гори, вказівці на час того, що діється, ясно, про кого мова йде. Ч. Айтматов припускає досить знаючого читача, розраховує на його художню ерудицію і творчу здатність домалювати намічене. Підкреслимо цю обставину: тема Христа починається у романі таким чином, що в читача обов’язково виникнуть власні образні асоціації. Подібне зростання творчої ролі читача, слухача, глядача В. С. Библер розглядає як художній феномен культури XX століття: “…глядач по-своєму – разом з художником… повинен формувати, доводити, завершувати полотно, граніт, ритм, партитуру до цілісного вічного здійснення. Такий “додатковий” читач або глядач проектується автором, художньо винаходиться…”. Наявність такого “художньо винайденого” читача рятує автора від необхідності неодмінної художньої стилізації. “Це ніяк не стилізація, – продовжує В. С. Библер, – але саме зіткнення різних способів бачити і розуміти світ”. Євангельський епізод вводиться у роман зовсім не як тло для історії Авдія. Його історія досить конкретна, а випадок з “диваком галілейським”, хоча про нього і сказано, що в історії він був один раз, переростає рамки одиничності. Він нескінченно повторюється в нескінченних спогадах: “А люди всі обговорюють, усі сперечаються, усі журяться, як і що тоді вийшло і як могло таке відбутися”. Він піднімається до рівня вічної пам’яті: “…усе забудеться в століттях, але тільки не цей день”. Євангельський епізод стає, таким чином, не просто фактом минулого в єдиному тимчасовому ряді, він розвертається як особливий вимір конкретного в його співвідношенні з вічним, а айтматовський Христос є носієм ідей, що втілюють цю особливість світу. Тому на питання Понтія Пілата, чи є для людей Бог вище нині живучого кесаря, він відповідає: “Є, правитель римський, якщо обрати інший вимір буття”. Складний, багатомірний світ відтворений в “Пласі”. Художній простір роману теж, з одного боку, конкретний, як місце здійснення конкретних подій, а з іншого боку – співвіднесений з іншим, вищим простором: “Сонце і степ – величини вічні: по сонцю виміряється степ, настільки він великий, освітлюваний сонцем простір”.
Складна і образна тканина роману. Шар вічного, вищого намічений у книзі не тільки християнськими мотивами: образи сонця і степу як вічних величин органічно єдині з образом з іншої художньої системи – образом синьоокої вовчиці Акбари. Хоча образи Ісуса Христа і вовчиці Акбари сходять до зовсім різного і навіть різнорідним міфологічним і релігійним традиціям, у романі Ч. Айтматова вони виявляються уплетеними в єдину поетичну тканину. Згадаємо, що в зовнішньому вигляді кожного із цих персонажів підкреслена та сама деталь – прозоро-сині очі. “А якби хто-небудь побачив Акбару поблизу, його б уразили її прозоро-сині очі – найрідший, а можливо, єдиний у своєму роді випадок”. І Понтій Пілат бачить, як Христос піднімає на нього
“…прозоро-сині очі, що вразили того силоміць і зосередженістю думки – начебто Ісуса й не чекало на горі те неминуче”. Образ прозоро синявих очей Ісуса і вовчиці здобуває силу поетичного лейтмотиву в завершенні цього образного ряду – в описі озера Іссик-Куль, образу “синього чуда серед гір”, своєрідного символу вічного відновлення життя: “А синя крутість Іссик-Кулю все наближалася, і йому (Бостону) хотілося розчинитися в ній, зникнути – і хотілося, і не хотілося жити. От як ці буруни – хвиля скипає, зникає й знову відроджується сама із себе…”.
У складній художній багатомірності роману Ч. Айтматова долі конкретних героїв виявляються відзначені особливою глибиною і значущістю. Така насамперед доля Авдія. Знаменно вже ім’я героя. “Ім’я-то рідке яке, біблійне”, – дивується Гришан. Дійсно, ім’я Авдій -“біблійне”: у Старому Завіті згадується не менш 12 чоловік, що носять його. Але автор має на увазі не просто загальний біблійний колорит. Із самого початку він зв’язує ім’я свого героя з конкретним Авдієм: “…згадується такий у Біблії, у Третій книзі Царств”. Про цього Авдія сказано, що він “людина досить богобоязлива”. Але саме головне в ньому – подвиг вірності щирому Богу і щирим пророкам: у часи царства нечестивого ідолопоклонника Ахава, коли його розпусна дружина “винищувала пророків Господніх, Авдій взяв сто пророків, і приховував їх… і харчував хлібом і водою”. Так біблійна ремінісценція висвітлює намічену тему Авдія як тему людини особливої, при всій її конкретності, тему людини вибраної долею за її відданість вічним, щирим ідеалам. Втіленням цього щирого ідеалу у романі з’являється насамперед Ісус Христос, навчання якого жагуче проповідує Авдій, призиваючи людей міряти себе його, христовою мірою. Все життя і мученицька смерть Авдія – доказ правоти Христа, який сповістив своє друге пришестя в прагненні людей до праведності, затверджуваному через страждання. Разом з тим Авдій постійно підносить свої благання до іншого бога, якого почитає і любить анітрошки не менше, – вовчиці Акбарі: “Почуй мене, прекрасна мати-вовчиця!” Авдій відчуває свою особливу вибраність у житті по тому, як пощадила його Акбара, побачивши його доброту до її дитинчат. І ця доброта стосовно маленьких вовченят для героя важлива не менше, ніж його принциповість християнина. Молячись Акбарі, Авдій заклинає її й своїм, людським, богом, і її, вовчими, богами, не знаходячи в цьому нічого блюзнірського. До Великої Акбари – і його передсмертна молитва: “Врятуй мене, вовчиця…” І остання розрада в житті – синьоока вовчиця, що з’явилася на його заклик. У романній міфології, створеної самим Ч. Айтматовим, об’єдналися, як бачимо, образні шукання різних культур. Вовчиця – персонаж, що сходить до міфології, у якої переважає пластичне мислення. Тут образи змістовні своєю зримою емблематичністю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)