«Осучаснення» античного міфу в п’єсі «Пігмаліон»

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру. Він обстоює принципово нову структуру драми – проблемну п’єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», – заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів – п’єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п’яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона,

який вирізьбив із мармуру Галатею – жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії.

Еліза Дулітл – це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіггінса – «пучок гнилої моркви».

Починається п’єса з того, що професор фонетики Генрі Хіггінс і полковник ПікерінГ укладають між собою парі, що Хіггінс може за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти, як справжня герцогиня. Еліза з’являється у домі професора Хіггінса, щоб брати уроки правильної

англійської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квіткового магазину.

Врешті-решт під впливом наполегливої праці професора і бажання Елізи навчитись розмовляти і тримати себе з гідністю, ця дикунка перетворюється на справжню леді.

Потрапивши до аристократичного світу, вона вражає всіх не тільки своєю красою, а й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Еліза розуміє, що вона більше не потрібна професору і полковнику. Вона довго терпіла грубощі та глузування професора, і тому втекла не прощаючись.

Хіггінс, хоч і має професорське звання, але поводить себе інколи не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий у ставленні до Елізи. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину і постійно твердив: «Чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?» Рідна мати Хіггінса, у якої якраз переховувалась Еліза, дорікає синові за його поведінку. А Еліза каже, що вона «людина, а не порожнє місце».

Еліза вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не до «пучка гнилої моркви». її гідність, смілива поведінка подобаються Хіггінсові. Перелічивши, що Еліза має йому купити, він цим ще раз пропонує їй повернутися і запевняє свою матір, що так і буде.

Еліза повертається в дім Хіггінса, але що буде далі – невідомо. Може, вони одружаться, а може, й ні. Фінал п’єси лишається відкритим.

Мабуть, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п’єси.

Мені сподобалась ця п’єса, тому що наслідок роботи професора фонетики Хіггінса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п’єса, бо в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.






Найвідоміші твори оноре де бальзака.
«Осучаснення» античного міфу в п’єсі «Пігмаліон»