Роман Шмельова «Сонце мертвих»

Він працював над «Сонцем мертвих», живучи в Буніна в Трасі, переслідуваний нав’язливими спогадами. Із Трасу Шмельов писав 19/6 вересня 1923 року в Париж Куприну: «Думаєте, весело я живу? Я не можу тепер весело! І пишу я — хіба вуж так весело? На мить забудешся… Зараз якийсь мистраль дує, і в мені тремтіння усередині, і туга, туга… Доживаємо дні свої в країні розкішної, чужий. Усе — чуже. Душа^-те рідний ні, а ввічливості багато… Усе в мене погано, на душа^-те».

Визвавшая захоплені відгуки Томаса Манна, А. Амфитеатрова, переведена на дванадцять мов, що принесла Шмельову європейське визнання, повість «Сонце мертвих» — як би плач по Росії, трагічний епос про громадянську війну. На тлі безпристрасної у своїй красі кримської природи страждає й гине все живе — птаха, тварини, люди. Жорстока у своїй правді, повість ця написана з поетичної, дантевской міццю й наповнена глибоким гуманістичним змістом. Вона порушує питання питань: про цінності особистості в пору великих соціальних катастроф

Глибше інших що оцінив шмелевское творчість філософ і критик І. А. Ільїн сказала:

«У Шмельов-художнику схований мислитель. Але мислення його залишається завжди підземним і художнім: воно йде з почуття й наділяється в образи. Це вони, його герої, вимовляють ці глибоко відчуті афоризми, повні міцної й розумної солі. Художник-мислитель як би відає піддонний зміст описуваної події й чує, як зароджується думка в його герої, як страждання народить у його душі якусь глибоку й вірну, миросозер-цающую мудрість, закладену в події. Ці афоризми викидаються з душі, як би криком враженого серця, саме в цю мить, коли глибина піднімається догори силою почуття й коли відстань між щиросердечними шарами скорочується в миттєвому осяянні. Шмельов показує людей, що страждають у світі,- мир, що лежить у страстях, що накопичують їх у собі й розряджає їх у формі жагучих вибухів. І нам, захопленим нині одним із цих історичних вибухів, Шмельов указует самі джерела й саму тканину нашої долі

«Що страх людський! Душу не розстріляєш!..» («Світло Розуму»). «Ну, а де правд-те теперішня, у яких державах, я вас запитаю?! Не в законі правда, а в людині» («Про одну бабу»). «Ще залишилися праведники. Я знаю їх. Їх небагато. Їх зовсім мало. Вони не поклонилися спокусі, не торкнули чужої нитки — і б’ються в петлі. Животворящий дух у них, і не піддаються вони нищівному каменю» («Сонце мертвих»)».

Як видно, проти російської людини Шмельов не озлобилася, хоч і багато чого в новому житті прокляв. І творчість в останні три десятиліття його життя, безумовно, не може бути зведене до узкополитическим поглядів письменника. Про Шмельова цієї пори — про людину й художника — писав 7 липня 1959 року авторові цих рядків Борис Зайцев: «Письменник сильного темпераменту, жагучий, бурхливий, дуже обдарований і подземно назавжди пов’язаний з Росією, зокрема, з Москвою, а в Москві особливо — із Замоскворечьем. Він замоскворецким людиною залишився й у Парижі, ні з якого кінця Заходу прийняти не міг. Думаю, як і в Буніна, у мене, найбільш зрілі його добутки написані тут. Особисто я вважаю кращими його книгами «Літо Господне» і «Богомілля» — у них найбільше повно виразилася його стихія».


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Загрузка...
Зараз ви читаєте: Роман Шмельова «Сонце мертвих»