Жульєн Сорель і Родіон Раскольніков: шлях від наполеонізму до злочину (за романами Стендаля “Червоне і чорне” і Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)
XІX століття – час бурхливих змін, революцій, переворотів та зламів у економічній, політичній сферах життя, перехід до нових соціальних формацій. Тому це ще й інша культура, сумніви щодо традиційних моральних цінностей, пошук Людиною свого “Я” в житті, конфлікти особистості з суспільством.
І от два автори, що жили і творили в різних країнах та в різні роки (Ф. Стендаль видав свій роман 1830 р. у Франції, Ф. М. Достоєвський написав “Злочин і кара” в 1866 p.), відтворюють дуже схожих героїв, які існують у схожих обставинах, перед ними постають
Жульєн Сорель – син тесляра, розумний, енергійний та обдарований юнак, котрий бажає піднятися соціальними сходами, але походження робить його чужаком у вищому світі.
Родіон Раскольніков – людина, розчавлена бідністю, живе у жалюгідному та убогому світі петербурзьких нетрів, він співчуває людям, гостро переживаючи несправедливий устрій
Походження поставило героїв на низький соціальний рівень, та їх особисті якості породили бажання піднятися. У першу чергу, юнаків ріднить відчуття своєї переваги, презирливе та нетерпиме ставлення до недосконалості інших. Вони аж ніяк не хочуть бути “маленькими людьми”, будучи впевненими, що створені для великих справ! От чому саме Наполеон дуже захоплював їх, ставши уособленням прагнень; досяжним, як їм здавалося, ідеалом. Наполеон – це символ сильної особистості, котрій усе дозволено. Геній, упевнений, що має право розпоряджатися людськими життями, котрий сам визначає, що є хорошим, а що поганим, та нав’язує свою волю мільйонам.
І Сорель, і Раскольніков мають усе, щоб своїм кумиром зробити саме Наполеона: вони обоє нестримно честолюбні, болюче самолюбиві та егоїстичні, пихаті та гордовиті, впевнені у своїй винятковості. Тому образ диктатора, котрий байдужо, спокійно та холоднокровно переступає через усе та всіх для досягнення своєї мети, імпонує їм до фанатизму. Вони заздрять йому, людині, що вийшла з низів та досягла самої вершини, намагаються наслідувати, керуючись не щирими почуттями, а видуманими принципами.
Жульєн розуміє, що заради соціального успіху, престижу, слави, треба пристосовуватися, бути холодним циніком. Він прагне успіху! Для цього ладен бути жорстоким, удавати, лицемірити, переступати через свою порядність, чесність, чутливість, палке та гаряче серце, через почуття до коханих. Щастя для нього – це реалізація честолюбних планів, адже він один проти всього світу. Але шлях нагору, що проходить Жульєн Сорель – це шлях втрати ним самого себе. Внутрішній конфлікт штовхає юнака до помсти та злочину. Потрясіння та каяття після спроби вбивства, збурило все його життя, змусило переосмислити всі колишні цінності й погляди. Нарешті він розуміє, що був щасливим лише тоді, коли кохав мадам де Реналь, залишаючись самим собою.
Родіон Раскольніков наполегливо шукає відповідь – як же ощасливити все людство й вирішити проблеми близьких людей? І приходить до усвідомлення свого безсилля перед всесвітнім злом. От якби можна було управляти людьми, зробити світ кращим! А заради цього можна виправдати будь яке лиходійство, адже всі “великі” люди були водночас і великими злодіями, які не зважали на життя мільйонів людей.
І Раскольніков починає будувати теорію про те, що люди поділяються на дві категорії: перша – більшість, яка не чинить опору, а покірно приймає долю, і меншість, яка народжена володарювати.
І ці останні, звичайно, можуть порушувати будь-які моральні норми, тому що їм, геніям, “усе дозволено”, нібито розвиток суспільства все виправдовує.
А тут і нагода: одне, нікому не потрібне життя старої лихварки – і багато людей заживуть забезпечено та щасливо. Бо ж ця стара – усього лише перешкода.
Вчинки цих молодих людей порушують усі моральні норми, руйнують їхні життя та життя люблячих їх людей. Обидва вони впевнилися в марності й нікчемності вибраного ідеалу. Трагедія приводить їх до переоцінки цінностей. Врятовує їх лише любов.
Сорелю життя без коханої здається безцільним, непотрібним. Він визнає себе винним, відмовляється від допомоги й гине.
Любов Соні допомагає Родіону зрозуміти цінність життя, він зізнається у скоєному злочині та йде на каторгу.
Обидва переживають катарсис і покаяння та приходять до визнання етичного закону як загальнообов’язкового.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)