Жанр і композиція “Героя нашого часу”
Робота Лєрмонтова над романом тривала близько двох років: 1838-1840 роки. З’явився роман у пресі не відразу, а виходив частинами. У 1840 році вийшло в світ окреме видання роману, на який жваво відгукнулася критика тих років. Багатьох він зачепив за живе, деякі, відчувши можливість симпатії публіки до героя, оголосили Печоріна аморальним, інші заперечували правдоподібність характеру головного героя або писали, що Печорін – портрет самого автора. Суперечливі і в основному недружні чутки змусили Лєрмонтова написати до другого видання передмову,
На це питання прагне відповісти Лєрмонтов життям Печоріна, прагнучи створити портрет “героя свого часу”, складений з “пороків всього… покоління, у його розвитку “. Задачі всебічного і глибокого вивчення особистості героя і того середовища, яка
Таким чином, “Герой нашого часу” став продовженням в еволюції російського роману і дав початок його розвитку у Тургенєва, Толстого, Достоєвського. У романі Лєрмонтова композиція і сюжет підпорядковані одній меті: як можна глибше і всебічно розкрити образ героя, простежити історію його внутрішнього життя, бо “… історія душі людської, – як заявляє автор у передмові до” Журналу Печоріна “, – хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше і корисніше історії цілого народу, особливо коли вона… написана без марнославного бажання порушити участь і здивування “. Однією з найважливіших особливостей роману є порушення хроникальной послідовності подій, в чому полягає своя художня логіка і закономірність.
На початку роману автор прагне показати суперечливі вчинки Печоріна: у повістях “Бела” і “Максим Максимович” його поведінка здається загадковим і незрозумілим. Але ось автор відкриває сторінку щоденника “того, хто так нещадно виставляв назовні власні слабкості і вади, і читач починає розуміти таємні і явні мотиви вчинків героя. Від вчинків, які здійснює спочатку сам Печорін, Лєрмонтов непомітно веде читача до їх причин. Перша частина твору знайомить читача з героєм прийомами зовнішньої характеристики. Друга частина готується першої, ми знайомимося з “Журналом Печоріна”, в якому герой розповідає про себе в гранично щирою сповіді. Роман побудований так, що Печорін і його історія послідовно постають перед читачем як би з трьох точок зору.
Передмова автора пояснює мету, спільний задум твору. Потім йдуть дорожні записки автора, початківці повість “Бела”. Центральним у повісті є розповідь старого офіцера. Оповідання це перебивається описом Хрестового перевалу. Оповідання Максима Максимович ускладнене і тим, що в першу його частину включен розповідь Казбич, а в другу – характеристика Печоріна. Цією композиції повісті відповідає її стилістична складність: кожна дійова особа має свою мовну манеру. Вклавши розповідь про історію Печоріна і Бели в уста старого “кавказця” Максима Максимович, Лєрмонтов відтінив трагічну спустошеність Печоріна і разом з тим протиставив йому цілісний характер російської людини.
Образ Максима Максимович – чесного трудівника, непомітного героя – не тільки вписується в традицію Пушкіна в зображенні демократичного героя – станційного наглядача, але й передбачає образи героїв “Севастопольських оповідань” та “Війни і миру” Толстого. Повість “Максим Максимович” хронологічно є останньою повістю у романі. Композиційно – вона сполучна ланка між “Белою” і всіма наступними повістями: у ній пояснюється, як потрапили до автора, проїжджому офіцерові, записки Печоріна. У “Передмові до” Журналу Печоріна “автор повідомляє те, чого не зміг повідомити сам Печорін: Григорій Олександрович помер, повертаючись з Персії. У повістях “Журнал Печоріна”, написаних від першої особи, з’являється третій оповідач, третє за рахунком авторське “я” – сам Печорін, долею якого автор зацікавився ще в оповіданні Максим Максимович. І ось розумний, скромний Печорін, що вміє точно визначити кожну думку, всяке душевний стан як самого себе, так і своїх співрозмовників, з нещадною відвертістю розповідає про своє життя, про глибокої незадоволеності собою і всім навколишнім. У самоаналізі – сила і слабкість Печоріна, звідси його перевага над людьми і в цьому одна з причин його скептицизму, розчарованості.
При всьому стилістичному єдності “Журналу Печоріна” кожна з трьох повістей, що складають “Журнал”, має свої історико-літературні особливості. “Тамань” – гостросюжетна і разом з тим сама лірична повість у всій книзі – по-новому і в реалістичній манері продовжує традиції романтичних розбійницьких повістей. Разом з тим у цю маленьку повість вплітається поширений в романтичній баладі мотив русалки, але переведений у реальний життєвий план: русалка перетворюється на чарівну контрабандистку. Лєрмонтов намалював в образі контрабандистки глибоко симпатичний йому тип характеру, в якому немає байдужості до життя, байдужості, зате багато сил, енергії, пристрасності, волі.
Такий характер допомагав Лєрмонтову виявити якості свого головного героя і передати мрію про сильні і цілісних людях, здатних до боротьби. Правда, контрабандисти в “Тамані” не вступають у боротьбу із суспільством в ім’я якихось високих ідеалів, але вони вільні, далекі від будь-якої умовності і фальші, “природні” на противагу фальшивим і зарозумілим представникам п’ятигорської “знаті”, з якою стикається Печорин в наступному розділі. Друга повість, що входить до складу “Журналу Печоріна”, “Княжна Мері”, розробляє тему героя того часу в оточенні “водяного суспільства”, намічену ще Пушкіним в “Подорожі Онєгіна”. У “Княжні Мері” Печорін виступає перед читачами не тільки як мемуарист-оповідач (як в “Тамані” і “Фаталисте”), але і як автор щоденника, журналу, в якому точно фіксуються його роздуми та враження. Саме в цій повісті найбільш глибоко показані безвихідне відчай, трагічна безнадійність Печоріна, розумної та обдарованої людини, покаліченого середовищем та вихованням. Зображення дворянського суспільства, з яким пов’язує Печоріна походження і класова приналежність, має у романі істотне значення.
У сусідстві зі “столичними франтами”, “московськими богинями” і “провінційної знаттю” яскравіше виступає непересічність, виключність Печоріна у тому середовищі, в якій він змушений перебувати і діяти. Конфлікт між суспільством і Печоріним показує непримиренність його до всіх усталеним традиціям “світла”. Правда, у романі зображено не столичний світло, а “водяне суспільство”. Але Лєрмонтов показує, що по суті принципової різниці між ними немає, а строкатість і випадковість утворився на водах суспільства дозволяють автору яскравіше виявити досконале самотність Печоріна, так само далекого й знатної московської княгині Лиговской, і небагатому юнкеру Грушницкому, і драгунському капітану. Ключем до ідейного задуму “Фаталиста” – останньої новели “Героя нашого часу” – є монолог Печоріна. Роздуми Печоріна у цьому монолозі хіба що підбивають підсумок всьому “Журналу Печоріна” і навіть роману в цілому.
Вільна натура Печоріна тягне його до діяльності, до боротьби. Але герой морально не готовий ще до того, щоб повстати проти дійсності, проти століттями створених підвалин світського суспільства. Тому-то Печорин так нещадно картає себе, зневажаючи своїх сучасників за дріб’язковість їх існування, хоча й сам не служить високим цілям, захоплюється “приманками пристрастей порожніх і невдячних”. Безцільність існування, духовна спустошеність призводять до того, що він стає “зайвою людиною у суспільстві”. Роман Лєрмонтова міцно увійшов в історію російської реалістичної прози і багато в чому визначив розвиток російського класичного роману.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)