Як я заблукала в лісі (твір-розповідь)

Кожного літа я їду до бабусі в село Лісова Стінка. Уже сама назва говорить про те, у якій мальовничій місцевості я відпочиваю. Ліса навколо старі, листяні, вони справді ніби стіною оточують село. Місцеві мешканці пасуть худобу на узліссях, у самому лісі збирають гриби, ягоди і горіхи.

Цього літа і я вперше спробувала себе в ролі пастушки. Господарство в бабусі велике: корова, три кози, кури. Раніше, коли я просила бабусю дозволити мені пасти кіз, бабуся казала, що я ще маленька. Цього разу вона сама запропонувала мені вивести кіз на випас. Місце

це мені добре знайоме – там я не раз була з бабусею.

Усе йшло добре, мені здавалося, що немає нічого простіше. Кози мої впевнено йшли вперед знайомою дорогою і вели мене за собою. На узліссі я присіла на пеньок, неподалік були знайомі хлопці, які також пасли домашніх тварин. Не помітила, як мої кози заглибилися в ліс. Я підхопилася і стала голосно кликати їх. У відповідь почула мекання. Ох, от ви де! Я ввійшла в ліс і незабаром побачила своїх підопічних. Вони мирно блукали серед дерев, невпинно жували щось. “А отут справді дивно! – сказала я козам. – Але настав час повертатися додому”. І раптом я зрозуміла,

що місцевість у лісі мені зовсім незнайома. Як ми тут опинилися, я вже не пам’ятала. Я безтурботно йшла за козами, от і заблудилася. Що ж робити? Мене охопив розпач. Куди йти? З якого боку село? Дерева всюди однакові. А кози продовжували рухатися вперед. Я спочатку турбувалася: хоча б їх не загубити. Тварини мене не слухалися. Вони навіть надали ходу, немов намагалися від мене відірватися. Я вже йшла за козами, не розбираючи шляху. Повернутися додому без них я не могла, і про яке повернення могло б ітися, якщо я в лісі заблудилася! Зненацька над головою щось тріснуло. Я підняла очі й побачила, як вогненним сонячним зайчиком з гілки на гілку стрибала білка. Іншим часом я замішувалася б нею, а зараз мені стало ще страшніше. Білка-то знає, куди тримає шлях! У моїх ніг промайнула ужака. Закричавши з переляку, я побігла за козами. І раптом серце моє радісно забилося. Кози виводили мене на знайомий випас. Вони продовжували йти до будинку. І отут я згадала, що бабуся поверталася з ними додому завжди в один час. Удома вона доїла-їх, напувала, пригощала кусочками цукру,

“А ви як годинник, – сказала бабуся, побачивши нас. – Ну що, справилася з козами? Вони в нас смирні”. Я не стала розповідати про свою пригоду, побоялася, що бабуся більше не довірить мені своїх улюблениць. Але, мабуть, дивлячись на мене, вона й так усе зрозуміла. “Нічого, Оленко, звикай, – ласкаво промовила бабуся. – На ось, напийся тепленького молочка. Щойно подоїла нашу корівку”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Як я заблукала в лісі (твір-розповідь)