Харківська школа романтиків
На початку ХІХ століття Харків став першим центром справжнього літературного життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті і 805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Карамзін, «Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції».
На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках ХІХ століття в Харкові з’являється гурток, який об’єднав бажаючих працювати в наукових галузях
До його складу увійшли Л. і. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. і. Костомаров, і. І. Срєзнєвський, Я. І. Щоголев та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до «Харківської школи романтиків» тяжіла більшість російських і українських письменників.
Одним з найактивніших членів «Школи» був Микола Костомаров історик, політичний діяч, письменник, поет. Це його перу належить «Книга буття українського народу» – найважливіший програмний твір Кирило-Мефодіївського братства.
Перший друкований твір Костомарова – трагедія «Сава Чалий» (1838), написана на матеріалі історичної думи. Пізніше він видає «Українські балади» (1839), збірник українських поезій «Вітка» (і840) і останню публікацію харківською періоду – трагедію «Переяславська ніч», надруковану в альманасі «Сніп» 1841 року.
Амвросій Метлицький, професор «русского язика и словесности», у своїх творах, які він підписував псевдонімом «А. Могила», оспівував улюблені образи: козака, гайдамаку, чумака, «стару бабусеньку» яка «мне кохала: піснями пеленала, рідним словом кормила, рідшій мові учила». Тугою за славним минулим рідного краю були сповнені його «Думки і пісні та ще дещо», видані у 1839 році. Як у цій першій збірці Метлинського, так і в інших символами славних часів минувшини виступають старець, гетьман, могили, списи рушниці, бандури, стен, вітер та інше.
Найстарішим з гуртка «харківських романтиків» був Ізмаїл Срезневьський, який разом з І. В. Розновщенком видав у 1831 році «Український альманах».
Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ шість збірників «Запорожской старины». Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки українського епосу. Крім того, літературний матеріал «Запорожской старини» став безцінним джерелом у дослідженнях української старовини.
Левко Боровиковський, відомий нам як автор поеми «Маруся», яку він написав, скориставшись із сюжетів балад Г. А. Бюргера «Леонора» (1773) і Жуковською «Светлана» (1808-1812). Український поет-романтик Боровиковський заново переказує баладу, насичуючи н мотивами національного фольклору.
До уславлених «харківських романтиків» належить і поет Яков Щоголев. Як Г. Квітці-Основ’яненку, нашому знаменитому землякові, здавалося, що нема народу красивішого, аніж у харківських слободах, так і для Щоголева рідні краєвиди були найчарівнішими у світі. У дубових гаях над Ворсклою він ладен був бачити «ліси з тропічного світу», а своїм першим збіркам він дав назви, продиктовані любов’ю до рідної землі, – «Ворскло» (1883), «Слобожанщина» (1888).
Передавши романтичні ідеали наступному поколінню поетів, самі учасники гуртка згодом відійшли від творчої Праги. Гурток «харківських романтиків» розпався, але він дав поштовх утворенню цілої літературної школи і назавжди уславив історію літературного Харкова.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)