Ієнський гурток романтиків – роман “Люцінда”

1796 р. брати Шлегелі, Август-Вільгельм і Фрідріх, прибувають до Ієни, де починають викладати в університеті. Через деякий час дім Шлегелів став осередком громадського й літературного життя університетського міста; в ньому збираються письменники, філософи, вчені; з них і витворився уславлений гурток ієнських романтиків, якому належить така визначна роль у становленні й розвитку романтизму. Із письменників, крім самих Шлегелів, які були насамперед естетиками, літературознавцями, критиками, до нього входили Новаліс (псевдонім Ф. фон Гарденберга),

Людвіг Тік, який наїздив із Берліна, через Тіка був пов’язаний з Ієнським гуртком В. Вакенродер. Належали до нього також видатні філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінг, які, один за одним, посідали кафедру філософії в Ієнському університеті, а також теолог і мораліст Ф. Шлейєрмахер. Входили до гуртка й вчені-природодослідники Ріттер і Стефенс. Отже, Ієнський гурток склався як гурток літературно-філософський, чим визначився подвійний зміст і характер його діяльності, поєднання в ній двох аспектів – літературно-художнього й філософсько-естетичного, навіть за певної переваги другого, теоретичного, оскільки й брати Шлегелі діяли
переважно в цьому напрямі.

Виник Ієнський гурток романтиків на хвилі високого духовного піднесення, викликаного Французькою революцією, пробудженими нею великими надіями. “То був чудовий час, – згадував пізніше Шеллінг. – Людський дух був розкутий, вважав себе вправі протиставляти всьому існуючому свою дійсну свободу й запитувати не про те, що є, а про те, що можливо”. В тих же тонах і стилі згадує про цей час Гегель, називаючи його “сходом сонця”. “Всі мислячі люди, – говорить він у “Філософії історії”,- святкували цю епоху. В той час панував піднесений, зворушливий настрій, світ був охоплений ентузіазмом, як нібито тільки тепер настало справжнє примирення божественного зі світом”.

Звідси витікають характерні якості й тенденції раннього романтизму, зокрема ієнського. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієнський романтизм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософського характеру. “Романтична поезія, – проголошував Ф. Шлегель, – це прогресивна універсальна поезія. її призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об’єднати всі розрізнені види поезії, а й пов’язати її з філософією та риторикою”. Водночас ієнський романтизм, що сприймав світ як приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и всеохоплюючого синтетичного вираження. “Тільки романтична поезія, – писав той же Ф. Шлегель, – подібно до епосу, здатна стати дзеркалом всього навколишнього світу, відображенням епохи”. При цьому в ієнських романтиків дійсне й ідеальне, дійсне і належне ще не протиставляються одне одному, а існують в своєрідній гармонії, підпорядкованій спонтанному руху, закону оновлення як матеріального, так і духовного світів.

Ієнському романтизмові, особливо в першу його пору, було притаманне діяльне, творче ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене Французькою революцією, завершене вираження знайшло у філософії Фіхте, яка мала великий вплив на формування світоглядних та естетичних засад ієнського романтизму. За відомим визначенням Ф. Шлегеля, Французька революція, “Науко-вчення” Фіхте і “Майстер” Гете “позначають найважливіші тенденції нашого часу”. Філософію Фіхте відносять до суб’єктивного ідеалізму, основними її категоріями виступають “я” і “не-я”; фіхтівське “я” не має нічого спільного з емпіричним індивідуальним “я”, – це колективний людський дух і творче начало світобудови, що творить і об’єктивний світ, і емпіричні “я”. “Не-я” у Фіхте – це об’єкт прикладання зусиль і волі “я”, що породжує динаміку і розмаїтість буття.

В естетиці ієнських романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика Ф. Шлегеля, маємо проекцію фіхтевсь-кого “я” на митця, що неминуче, в силу специфіки мистецтва як виду духовно-практичної діяльності людини, вело до зближення “я” (= духу) з “я” митця. “Якого типу філософія випадає на долю поета? – запитував Ф. Шлегель. – Це – творча філософія, що виходить із ідеї свободи та віри в неї і показує, що людський дух диктує свої закони всьому сущому і що світ є творіння мистецтва”. Отже, філософське вчення Фіхте ставало також обгрунтуванням романтичного суб’єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита романтична іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель.

Шлегель називав іронію “сократівським способом вираження думок”, який є “зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано”. Такий спосіб, зазначає він, “багатьом здається загадковішим і незрозу-мілішим, ніж містерії”. Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою (“іронія є пародія на самого себе”), і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. “Вона містить в собі й пробуджує у нас свідомість нерозв’язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження”. Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір. Романтична іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу.

Отже, Ф. Шлегель пов’язував романтичну іронію передусім з філософськими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романтичної літератури і навіть називав її “трансцендентальним блазнюванням”. Ідея романтичної іронії була підхоплена німецькими романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й “приземленішого” трактування, пов’язавши її переважно з “емпіричною особистістю” та її екзистенційними й соціальними проблемами.

Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції романтизму, його естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що існують дві великі художні системи, класична й романтична, але розглядали їх в історичному плані, як давню й новочасну (післяантичну) системи. “Характер античної системи визначили як класичний, – писав А. Шлегель, – сучасної – як романтичний, і дуже влучно… В цьому велике відкриття для історії мистецтва: те, що досі розглядали як всю сферу мистецтва (визнаючи необмежений авторитет античності), становить лише його половину, завдяки чому саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої”.

Романтичне мистецтво Шлегелі виводили із середньовіччя, але важливу роль в його розвитку надавали Ренесансу й пізнішим епохам. “Великим тризвуччям нової поезії” назвав Ф. Шлегель Данте, Шекспіра й Гете: “Пророча поема Данте є єдина система трансцендентальної поезії в її вищому втіленні. Універсальність Шекспіра – центр романтичного мистецтва. Гетівська чисто поетична поезія є найдосконалішою поезією”. Слушно знаходячи в класичній і романтичній системах “велику всезагальну антиномію художнього смаку”, Шлегелі характеризували романтизм у зіставленні й противазі класицизму.

Таку розгорнуту характеристику романтичної художньої системи в зіставленні з класичною дав А. Шлегель у віденських “Лекціях про драматичне мистецтво й літературу”. За його викладом, давні греки, які заклали підвалини класичної художньої системи, засновувалися на гармонійній рівновазі всіх здатностей людини, на відчутті єдності людини з природою, “їхній культурі неможливо приписати більше значення, ніж значення просвітленої і одухотвореної чуттєвості”. Відчуття безкінечного їй чуже, так само як і пориви до безкінечного. Все це вносить в літературу й мистецтво романтизм, становлення і розвиток якого тісно пов’язані з християнством. Сама краса для класичної епохи була красою тілесною, пластичною і ми-слилася в предметно-чуттєвому ряду; в романтичну епоху вона одухотворяється, переноситься до сфери ідеального і стає недосяжною. Якщо класична поезія – це поезія кінечного, поезія обладания, то романтична – це поезія рефлексії, поезія прагнення-томління, що прагне втілити ідеал у своєму русі до безкінечного: “Перша міцно стоїть на грунті дійсності, друга ширяє між спогадом і передчуттям”.

Все це зрештою обумовлюється тим, що “культура нового часу виходить із відчуття внутрішньої роздвоєності, протилежності між чуттєвим і духовним, дійсним і можливим; в своєму прагненні до примирення цих протилежностей вона відмічена незавершеністю, безкінечним рухом до недосяжного ідеалу” г.

Варто зауважити, що таке протиставлення класичного й романтичного мистецтва й таке трактування останнього було притаманне всій німецькій естетиці кінця XVІІІ – початку XІX ст. Воно бере початок у Шіллера, в його відомому трактаті “Про наївну й сентиментальну поезію”, і, через Шлегелів, переходить до Шеллінга й Гегеля.






Твір як я бачу світ.
Ієнський гурток романтиків – роман “Люцінда”