Володька Лобода – людина-функція (за романом “Собор”)
Людина-функція. Таке влучне означення було дано образові Володьки Лободи у критиці. І насправді, якщо замислитися, ми розуміємо, що інакше цю людину і не назвеш!
Особисто в мене Володька Лобода асоціюється із персонажем роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Звісно, така асоціація не одразу спадає на думку, але ж у Чіпки та Володьки є спільні риси. Схожі вони саме за своєю суттю. Ми знаємо, що роман “Хіба ревуть воли…” в одній із перших редакцій мав назву “Пропаща сила”. Тобто Чіпка Варениченко вважався пропащою
Володька Лобода є людиною-функцією насамперед тому, що він виконує усі свої дії, керуючись
Він втратив зв’язок із минулим на всіх рівнях: він втратив норми ставлення до природи, він не цінує і не розуміє також цінності історії та її пам’яток: він хоче знести собор, поставивши на його місці нове молодіжне кафе. Він впевнений, що коли кафе оформити у “козацькому стилі”, історична справедливість не буде порушена. Історія, славна чи трагічна минувшина для Володьки – тільки стиль, зовнішня атрибутика. У цьому поверхневому ставленні не залишається місця для душі, переживання історії, вшанування пам’яті предків, славних козаків чи звичайних селян.
На жаль, Володька втратив зв’язок не тільки із далекими пращурами, але й взагалі зв’язок поколінь нічого не вартий для нього: він віддає свого батька Ізота Лободу у будинок для людей похилого віку, за що й одержує від Миколи Багая гостру засуджувальну характеристику – “батькопродавець”. Звісно, Володька приходить до свого батька, але він приходить ніби через обов’язок, “приділити увагу”. Таке враження, що навіть любов до людей у цієї людини якась штучна, розподілена та розрахована на частки, і він її “приділяє”, згідно “з графіком та чергою”.
Володька знаходить для всіх своїх дій пояснення, він все може аргументувати, все довести та роз’яснити. Тільки він не розуміє, що справжні вчинки часто не піддаються логічному поясненню, бо робляться від серця, з палкого пориву живої та чуйної душі, так само буває і навпаки: навіть за наявності усіх аргументів людина не робить деяких речей через той самий внутрішній спротив, через певну власну заборону, яку дає сумління чи життєві принципи. Він хоче осушувати плавні, реформувати все навколо, знести собор, переробити природу – все задля потреб “сучасної людини”, але він міряє ці потреби власною мірою, не розуміючи, що потреба у духовності сильніша, ніж потреба у комфорті або у матеріальних благах.
Навіть дивно: ми не можемо сказати, що Володька Лобода погана людина, він також не є слабкою людиною… Він, як на мене, порожня людина: людина без душі, без болю та сумнівів у серці, насправді, ніби робот, ніби людина-функція.
Так, маючи всі умови для того, щоб вирости шляхетною працьовитою людиною, Володька Лобода виріс таким, яким є… Навіть його батько Ізот Іванович вважає його “таким, що руйнує”. (“Той мурує, а той руйнує”, – згадує Ізот Іванович прислів’я і з сумом розуміє, що син його підпадає під другу категорію.) Отже, Володька Лобода стає такою собі “пропащою силою”. Зауважмо, що він навіть не розуміє трагедії свого життя, не страждає, як страждав через своє безталання Чіпка: Чіпка принаймні розумів, що чинить не так, як слід… Володька Лобода, втративши, напевне, саму здатність відчувати щось справжнє (чи то страждання, чи то любов), особливо не переймається усім, що з ним відбувається, і тим, що робить він сам.
Я думаю, слід запам’ятати образ Володьки Лободи із роману “Собор”, бо цей образ попереджає нас про ризик втратити усе духовне у вік техніки та інформаційних технологій. Я щиро сподіваюся, що, попри цей ризик, такого в жодному разі не станеться.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)