Відображення туги за рідним краєм героїні твору “Бояриня”
На сторінках драми “Бояриня” автор порівнює суспільно-політичну атмосферу України й Московщини XVІІ століття, підкреслює очевидні розбіжності.
Російсько-польська війна 1654-1667 pp. закінчилася Андрусівським перемир’ям, за яким Лівобережна Україна з Києвом увійшла до складу Російської імперії, а Правобережна була віддана під владу Польщі. На такий поділ України ніхто з українців дозволу не питав. Відтоді Україну гнобили два сусіди. Московське царство було державою виразно азіатського (“Скрізь палі, канчуки… хлопів продають…
Головна героїня твору – молода українка Оксана, що страждає на чужині. Вона пішла за покликом серця і вийшла заміж за боярина-українця Степана, згодом опинилася в Москві.
Представники козацької старшини з гетьманом П. Дорошенком зрозуміли, що Росія порушила Переяславську угоду, і хотіли розірвати її. Але багато було українців, що не пішли на порушення клятви, свято ставились до неї і її порушення вважали великим гріхом.
От і Степан не зміг, бо його нерішучість і недалекоглядність зробили з нього прислужника Московії.
Оксана думала, що коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та, побачивши на власні очі численні обмеження навіть на родинно-побутовому рівні, зрозуміла, що Степан і його мати згинаються, як “холопи” під тягарем чужих звичаїв. Оксана розумом і серцем відчула неволю. Вона була освіченою жінкою, вільною, зростала і виховувалась в людській чесності та гідності. Московок вона називає “плохими”, тобто покірними, слухняними, нездатними захистити свою гідність. Вони, московки, навіть не відчували в цьому потреби. Їй не подобається те, що вона повинна цілуватись із запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить становище її чоловіка серед них. Оксана із розпачем вигукує:
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурманська?
Згодом Степан забороняє Оксані приймати послання з України, забороняє спілкуватись з братом Іваном. Вона з болем каже чоловіку: “Я гину, в’яну, ти так не можу!” Оксана пропонує втекти з Москви, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров’я жінки, відбирають останні сили. Її думки ображає те, що в Україні вже “утихомирилося”, вона відповідає:
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму – ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко в труні.
Занедужала Оксана, і ось останній її діалог зі Степам:
От здається, руки чисті,
Проте все мариться, що їх покрила
Не кров, а так… немов якась іржа…
Як на старих шаблях буває, знаєш?
Згадує, що колись вони з братом ще дітьми знайшли стару батьківську шаблю, але не могли її, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: так і ми з тобою, – каже Степанові, – зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві”. І в самий драматичний момент – в передсмертну годину дружини душа Степана “ніби відживає”, і звучить гірка сповідь:
Нас доля так уже скарала тяжко,
Що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
А ми несли кайдани невидимі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)