Відображення традицій українсьного народу у романі Івана Багряного “Тигролови”
Жорстока доба 30-х років XX століття. Було знищено три чверті українських письменників: одних розстріляно без суду і слідства, інших заслано на Соловки, що на Білому морі, ще когось замели колимські сніги. Одним із тих, хто, на думку сталінських прихвоснів, не мав права на життя, був Іван Багряний. Але він вважав інакше… Його по праву можна назвати визначною постаттю нашої епохи. У його творах відображено дух часу, його філософські, морально-етичні тенденції народжувати оптимізм і життєствердність. Письменник став політичним провідником і визначним
До певної міри цей твір є автобіографічним. У ньому подані детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Іван Багряний волею трагічних обставин “помістив” у страхітливий ешелон смерті себе, свою долю, підносячи її до образу символу непокірної і гордої, волелюбної
Головний герой твору – Григорій Многогрішний. Він – нащадок запорозького гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політкаторжанина. Цей мужній юнак, авіатор, який не вчинив жодного злочину, був засуджений органами НКВС на двадцять п’ять років каторги, провівши перед тим два жахливих роки в катівнях. Не плакав, не просив помилування, не обмовляв товаришів. Стійко зносив тортури й поклявся помститися за тисячі замучених і змордованих, за загублений рідний край. Григорій тікає з “ешелону смерті”… і цим божевільним протестом дає надію тисячам знеособленим в’язням. Відновлює почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, бо впевнені “ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!”
Григорій Многогрішний не скорився, не змирився зі своїм статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного – людини і митця – це головне: за будь-яких обставин особистість може і мусить бути Людиною
Неймовірна воля до життя рятує Григорія в дикій тайзі і зводить із родиною тигроловів – Сірків, теж запорозьких нащадків. Колись ця сім’я втекла від злиднів і збудувала собі в далекосхідному краї нову, славну та вільну Україну. Працьовитості ж українцям не бракувало ніколи, то й жили в достатку – полювали, ловили рибу та звірів, навіть тигрів, копали золото і переборювати труднощі лише матінки-природи.
Після революції міцні селянські господарства від утисків “нової влади” занепали, і люди ховатися у найглухіші закутки тайги, щоб спокійно дожити свій вік.
У родині Сірків Григорія прийняли як рідного сина, – вилікувати, дали притулок, навчили тайгових премудростей. Юнак почувався, як удома, бо ці українські люди зберегли всі звичаї, традиції, навіть побут свого краю, були людьми щирими, добрими та мужніми.
Добрий душею старий полтавський переселенець Сірко, його ладна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце і поранену душу колишнього в’язня, повернули його до життя.
Григорій милується душевним спокоєм своїх рятівників, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові, звичаям, народним пісням. Вони навіть поселення свої називали: Київ, Чернігівка, Полтавка, Переяславка тощо. Різдво святкували, “як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства, з віршуванням, з колядками”.
Але вірність традиціям українського народу відчувається і в характерах героїв, і в діях та вчинках.
Творчість 1. Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.
Отже, головне для Івана Багряного переконати читача, шо за будь-яких обставин подина має зберегти в собі доброту, віру в людяність. Бо для кожного українця почуття націоншіьної гідності, патріотизму є органічним, природним, як саме життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)