Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо. “Що болить?” – мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась. (“Як дитиною, бувало…”) Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар’єру і мучила поетесу всі наступні роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя. У несприятливій
для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся зазнала його благотворного впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути
слабкою, розбитою, зневіреною: Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука? Чи пісня й думка кволі? (“Хто вам сказав, що я слабка…”) Духовна міць недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала і її творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч владному тиску, писати про кривди рідного краю. “І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю…” Патріотичний мотив – один з найчастіших у поезії Лесі Українки. її любов до України – не рівня зітханням, що були так популярні серед частини української інтелігенції. За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням – це ще не велика послуга для краю. “Що сльози там, де навіть крові мало!..” В Лесиному розпорядженні було не так багато засобів для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, в неї був величезний митецький хист. Її полум’яні віршовані рядки мимоволі западали в серця і будили: Вставай, хто живий, В кого думка повстала! Година для праці настала. Не бійся досвітньої мли,- Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла. (“Досвітні огні”) Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь просвіти, вогонь своєї любові, жар невтомного слова було справою всього її життя. Звичайно, якщо ніхто не бачив поетесу розбитою і знесиленою, то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що Леся Українка – жінка з тонкою, вразливою душею. Були і в її долі прикрі падіння і болісні втрати. Такою втратою стала для неї смерть коханого – Сергія Мержинського. Але навіть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй внутрішній силі та величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її напівбожевільне страждання несподівано спричиняються до творчого вибуху. Ця дивовижна жінка на одному подиху пише глибоку драматичну поему “Одержима”. Пізніше вона згадуватиме, що якби в ту страшну ніч не вилила свій біль у слові, то, мабуть, могла б збожеволіти. Здавалося, Леся була розбита і спустошена цією втратою. Але подиву гідна залізна воля згодом знову дала їй сил, щоб підняти себе з руїни, визволитися від депресії. Бо життєве кредо Лесі Українки – сміливо творити свій шлях серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати у відчай під її ударами: Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити – геть думи сумні! (“Contra spem spero”) І вона до кінця залишилася вірною цьому життєвому девізу: в житті й у творчості. Завдяки її дивовижній духовній незламності Іван Франко свого часу із захопленням, із шанобливістю назвав цю тендітну, змучену недугою, але таку надзвичайну у своїй внутрішній красі та силі жінку “чи не одиноким мужчиною на всю нашу сьогочасну Європу…” Які дивовижні, які промовисті слова!
