Уславлення мужності і сили людського духу в поезії Лесі Українки

Коли йдеться про «жіночу поезію», то частіше за все, і цілком справедливо, бачать в ній тільки особливу задушевність, м’якість, ніжність, милосердя і доброту. Все це ми зустрічаємо і в поезії Лесі Українки. Та в симфонії її поетичного слова, овіяного жіночністю, звучить гнів і заклик до боротьби з гнобителями, уславлення мужності і сили людського духу.

Ще з дитинства винесла Леся Українка тверду впевненість у тому, що:

Сором хилитися,

Долі коритися!

А доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань: і тяжка хвороба, і передчасна

смерть коханого. Та ніколи вона не була слабкою, завжди мала силу протистояти випробуванням. І допомагала їй у цьому її поезія, велика творча праця митця. Перешкоди на її шляху тільки додають їй енергії:

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіяти барвисті квітки.

Буду сіяти квітки на морозі,

Буду лити на них сльози гіркі.

«Сontra spem spero!» – це не тільки творче, а й життєве кредо поетеси. Незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини – це чи не найбільше в житті цінувала велика й мужня жінка. Силу свого духу, поетичного слова вона віддає народові, свято вірячи в його незламність, нескореність

у боротьбі за свободу. Наприкінці свого життя в останньому

своєму вірші вона запитує:

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі ?

Образ Прометея – один з найулюбленіших образів Лесі Українки. І це чи не найяскравіше свідчення життєвої сили поетеси, її віри в незламність людського духу.






Лист до лукаша з лісової пісні.
Уславлення мужності і сили людського духу в поезії Лесі Українки