Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і нетривалим розквітом духовного життя в Україні. Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників: В.
В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших поетів двадцятого століття. Поет був Людиною з великої літери, яка відважно й самозреченно виступила за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму – цих високих, вічних загальнолюдських
Василь Стус… Це ім’я викликає подив, бо життя його було коротке, але яскраве. Доля – трагічна. Творчість – національна гордість, бо є духовним надбанням. В чому ж його сила і своєрідність таланту?! Так, саме
Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспільства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше.
Українська поезія тісно пов’язана з багатостраждальним життям нашого народу. Сьогодні повергаються імена тих, хто пройшов довгий час від забуття до безсмертя. Непересічний талант, трагічна доля, відчайдушна боротьба в тоталітарній державі «розвиненого соціалізму» за національну
Василь Стус завжди жив Україною. Навіть тоді, коли відбував жорстоке і несправедливе покарання у мордовських таборах. Ця любов була сенсом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш: «На колимськім
Тема України проходить майже через усі поезії В. Стуса. Хоч би що він не писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і
У неділю, 19 листопада 1989 року, українська земля прийняла вимучене тюрмами і таборами тіло свого сина – поета Василя Стуса. Поруч у могилу на Байковому кладовищі лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин.