Тютюнник – Оповідання “М’який” (скорочено)
Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що досі спав, обнявши “Обломова”, розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати, каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:
– Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого.
У доброму гуморі – а він рідко коли втрачає його навіть після
Кількох нічних операцій – дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут, на шахті, Микиту Норовця,
Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеному солдатському одязі – шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,- він утяг до кімнати перев’язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись, заплакав.
Дядько Лук’ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо запитав:
– Хто ти, чоловіче добрий?
– Не впізнав…- підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі
На зчорнілому виду.- Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого
Впізнає.
–
Микита швидко закивав головою і знову заплакав.
Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу,
Примовляючи:
– Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?
Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку,
Вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою посмішкою:
– Ти мене… м’який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому
Вже розпитуй.
Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди, ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні. Мабуть, дядько Лук’ян варив ще одну вечерю.
– Мені якби так, щоб до землі ближченько,- голосно шепотів
Микита. Не можу я, Лук’яне, без землі, без грядочок біля хати. В
Радгосп якби кудись, абощо…
– Радгоспів тут поблизу немає, – сурів дядько Лук’ян.- Може, на
Шахту до коней підеш?
– Та мені якби хоч коло живого, теплого…
В кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні – червоні,
Білі, сині, зелені – й розмальовували стіни, мов квітками; пахло котельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й під самими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.
– Ну й життя ж у вас тут… м’який,- шепотів Микита.- Гуде, блискає, земля двиготить… Як у пеклі!
– Нічого, поживеш,- звикнеш,- озивався дядько, на що М’який тяжко зітхав.
За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі виніс на маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки, продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками у вигляді рибинок, дерев’яних коників на випиляних з кругляка коліщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят – і стояв обіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці та кліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників – що воно, мовляв, за дивак об’явився?
– Скільки просиш? – питалися в нього, тицькаючи пальцями то
На те, то на се з його товару, припорошеного снігом.
– Скільки не жалько,- повільно усміхався Микита змерзлими
Губами.
Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він знову стояв самотиною.
Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи, може, безобидну вдачу і за безцінок – скільки кому не “жалько” – розкуповували ту його всячину.
Так і прижився Микита на шахті. Коли ж у лікарні не стало коней і замість них прислали стареньку, певно ще фронтову півторатонку з червоним хрестом на кабіні, його взяли під землю до осліплих од електрики шахтних вагоновозів. Згодом і їх спровадили на поверхню. Тоді Микита став потроху випивати, одружився з бідовою гостроязикою козачкою Марусею, що торгувала на базарі козинячою ряжанкою в півлітрових баночках і теж голінна була до чарки, перейшов у навалвибійники (видно, з Марусиного наказу) і тепер частенько завертав на станцію попити ровенського пива з чверткою, або, як у нас кажуть, “з причепом”.
Після пива він неодмінно заходив до нас, брав стілець, ніс його до порога і вже там сідав. Він міг сидіти мовчки годину й дві, роздивляючись по кімнаті блискучими од “причепу” добрими очима, й повільно усміхатися, потім сказати:
– Лук’яне… м’який. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. Так
Люблю, що хтозна-як.
Він ніколи не промовляв цих слів і не вигукував, а просто каза в, тільки ніжності в голосі було більше, ніж завжди.
– Як там воно в шахті? Привик хоч трохи? – питався в нього дядько Лук’ян.
– Чорно… м’який, у шахті,- переставав усміхатися Микита.- Оце посідаємо з хлопцями на перепочинок, то я заплющуся, щоб не так чорно було, а перед очима – хати, річка наша, грядки, сінокосець… Його якраз на п’ять ручок було коротеньких, ще й гривка з пів-аршина зосталася,- знову починав усміхатися Микита.- Вийдеш уранці – роса кругом аж очі ріже. При сонці. А як сонце ще не зійшло
– сива…
І надовго замовкав. А коли прощався, то м’яв у обох руках шапку й
Казав:
– То пішов уже я, м’який, до своєї тертушки…
Щоб добитися до Микити навпростець, нам з дядьком треба
Перейти колії, що блищать од світлофорів – червоно, біло, синьо, зелено, обминути вервечку вагонних коліс у деповському тупику, а далі під купами штибу коло сортувальні – Микитина хатка. Він зробив її самотужки зі старих шпал та вагонних дощок. Ними ж таки й обгородився, тому весь паркан був у номерах та печатних надписах: “Крюківський в. з.”, “Середній ремонт – ст. Штеровка” і т. п.
Перше, що ми робимо, вирушивши з дому,- заходимо в залізничний магазин і купуємо дві чвертки, бо М’який ніколи з півлітри не п’є і називає її смертю, а чвертку – півсмертю. Поміж купами штибу, що злежався, спрів і горить усередині, нерухомо стоїть густий смердючий дим, і ми, не дихаючи, пробігаємо крізь нього од купи до купи…
– Ти думаєш – що він зараз робить? – каже дядько, коли ми
Підходимо до Микитиної хати.- Лежить п’яний. Лежить і дивиться в
Стелю. А руки складені на грудях, як у покійника. Він, ще як ми разом
Пастухували, ляже було на спину, впнеться очима в небо і водить по
Ньому пальцем.
“Що ти, Микито, робиш?” – питаюся було. А він: “Хмари малюю…”
– і замовкає на цілий день.
Дядько навшпиньки підкрадається до освітленого вікна, зазирає в
Нього краєм ока і манить мене пальцем до себе:
– Дивись!
М’який справді лежить голічерева на дерев’яному саморобному
Ліжку й дивиться в стелю, пальці зчеплені на грудях, не ворушаться, і можна було б подумати, що він неживий, коли б на вустах у нього не блукала ледь помітна усмішка.
Дядько легенько стукає в шибку й притуляється до неї вухом. Не міняючи пози, навіть не скосивши очей на вікно, тільки дужче заусміхавшись, Микита глухо питає:
– То ти, Лук’яне? Заходь… м’який.
Ми увіходимо в душно натоплену хату, пропахлу штибною курявою
Од сортувальні та козинячим молоком. Приклавши руку до серця, дядько Лук’ян од порога вклоняється стінам і вже тоді звертається до господаря:
– А чи не бачиться, видиться, здається вам, куме-брате, що ви
Залежалися і чи не пора хоча б поворухнутись?!
Дядько Микита усміхається уже всім видом, великі пальці його рук оживають і по черзі торкаються гудзика на застебнутій до самого підборіддя сорочці, а очі втуплені в стелю.
– Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука в кутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий… м’який, добре свою науку знає.
– Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,- веде своєї дядько Лук’ян,- открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?
– А ти півсмерті приніс? – питається Микита, не одводячи очей від кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.
– Ну да, ну да! Хі-хі-хі!..- чути з кухні в’їдливий Марусин голос.
Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну,
Потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці – спершу вказівні, потім середні, потім підмізинні – й підводиться з ліжка, не згинаючись у спині, а тільки в попереці.
– Подай нам, Марусе…- він замовкає, розмірковуючи, назвати її
М’якою чи ні.- Подай нам щось на стіл.
– Ну да, ну да! – вже зухвало вигукує Маруся.
Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев’яний, пофарбований у чорне
Чемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шмат сала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.
– Це як на неї сказ насяде,- пояснює неголосно,- то я собі корма
Припасаю.
Сказ насідає на Марусю не завжди. Іноді вона зустрічає нас як довгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече без угаву про те-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівувати посеред кімнати:
Не пей вина, Оно бешеное, То назад, то вперед Перевешивает! Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовим голосом:
(1 votes, average: 5,00 out of 5)