Твір за мотивами роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”
Для мене “Герой нашого часу” – роман, що не ставиться до повчальної й повчальної літератури. Він мене й зацікавив саме тим, що автор задає філософські питання, але на них не відповідає, надаючи читачеві можливість самому вирішити, що вірно, а що ні. Головний герой роману, з одного боку, – збіговисько “пороків усього покоління в повному їхньому розвитку”. А з іншого боку – особистість, що коштує на сходинку вище на сходах розвитку над всім поколінням того часу. Тому й самотній Печорін. Він шукає людину, що міг би в чомусь протистояти
Випробовуючи людей, герой бачить всю їхню низькість, нездатність до шляхетних учинків. Це його гнітить і руйнує його душу. Печорін, у глибині душі верящий у людей, вивчає їх і, не знаходячи підтримки своїй вірі, страждає. Він людина, що не знайшла для себе високої мети. Саме високої, тому що таких сильних, вольових особистостей звичайні життєві цілі не притягають. Єдине, що він придбав – знання людей, здатність
Всі встречающиеся з ним піддаються суворому безкомпромісному випробуванню. Печорін не тільки змушує людей підніматися вище в духовному розвитку, але ще й намагається зрозуміти себе самого. Він шукає ідеал чистоти, шляхетності, щиросердечної краси. Можливо, цей ідеал втілиться в Белі? На жаль. Знову розчарування. Дівчина не змогла піднятися вище, що раболіпствує любові, до Печоріну. Тут ми бачимо Печоріна-Егоїста, що думає тільки про свої почуття (Бела йому швидко знудила, любов висохнула). Все-таки загибель дівчини глибоко ранила героя, змінила його життя. Напевно, він уже не вів своїх записів і навряд чи закохувався в кого-небудь ще. Поступово ми починаємо розуміти вчинки Печоріна, бачимо наскільки відрізняється він від інших героїв, наскільки глибше їх почуває. Образ Печоріна з’являється усе ширше через сприйняття інших людей: Максима Максимовича, князівни Мері й інших. У Печоріна й Максима Максимовича не виникає взаєморозуміння. Між ними немає й не може бути щирого почуття прихильності. Дружбу виключає обмеженість одного й приреченість на самітність іншого. “Для Максима Максимича все минуле мило, для Печоріна – болісно”. Печорін їде, розуміючи, що бесіда не зблизить їх, а навпаки, підсилить ще не затихлу гіркоту. Але не всі люди втратили здатність почувати, не всі стали сірими й аморальними. Печорін розбудив душу князівни Мері, почуття якої могли стихнути від безликості Грушницького.
Дівчина полюбила Печоріна, але він не приймає її почуттів, не бажаючи обманювати. Він не може й не хоче жити мирно, спокійно, задовольняючись тихим радостями. Це в чомусь егоїстично (Печорін залишив Мері один на один з бездушним суспільством). Але ця дівчина вже ніколи не полюбить самовдоволеного франта, що рисується. У соціально близькому колі Печоріна не люблять, От дехто й ненавидить. Вони почувають його перевагу й свою нездатність протистояти йому. Суспільство приховує свою порочність, облудність і незначність. Але всі виверти марні перед Печоріним. Наскрізь видна фальш того ж Грушницького, людини порожнього й безчесного. Печорін випробовує і його, сподіваючись, що там, у глибині душі, залишилася хоч крапля чесності й шляхетності.
Але Грушницький не зміг побороти своє дріб’язкове самолюбство. Тому так твердий Печорін на дуелі. Неприйняття суспільства болісно ранить Печоріна. Він не прагне до ворожнечі, намагається ввійти в коло людей, близьких йому по соціальному стані. Але вони не можуть зрозуміти героя, так само, як і інші, не його кола люди. Ті, хто все-таки виявився ближче до Печоріну, ідуть із його життя. З них Вернер занадто наївний, хоча егоцентризм Печоріна, що не визнає дружби, зіграв немаловажну роль у їхніх відносинах. Друзями вони не стали. Волею долі він залишається й без Віри. Єдиним розуміючої й “гідним співрозмовником” Печоріна виявляється його щоденник. З ним він може бути зовсім відвертим, таким, як є, не приховуючи своїх пороків і достоїнств. Наприкінці книги герой вступає в боротьбу не з людьми, а із самою долею. І виходить переможцем, завдяки сміливості, волі й спразі невідомого.
Моє відношення до Печоріну неоднозначно. Я не вважаю його в повному змісті “героєм часу”. Сьогодні інший світ, інші звичаї й проблеми. Але мене тягне до нього якась таємниця. Печоріна не можна повторити, пророчити або осягнути. Його відрізняє те, що, бачачи незначність миру, у якому він живе, герой не упокорюється, він бореться, шукає. Одне все життя, воно не стає таким же безбарвним, як інші. У ньому багато негативних рис. Іноді він твердий, егоїстичний. Він занадто строгий і немилосердний до людей. Але (що немаловажно) Печорін їх не судить. Він дає їм можливість відкрити свої гарні якості, якщо вони є. Але якщо шуканого не перебуває, то він нещадний.
Печоріни зустрічаються рідко. Не всі можуть тверезо дивитися на мир, оцінити його й… не прийняти його таким, яким він є. Не прийняти все зло, жорстокість, безсердечність і всі інші пороки людствО. Не багато хто можуть повстати, боротися й шукати. Не всім це дано. Але ми повинні намагатися не закривати ока, а шукати мета в житті й, знайшовши, прагнути до неї. Трагедія Печоріна в тім, що він не зміг реалізувати свої духовні й фізичні сили, витративши впустую життя. Почасти в тім винувато й саме суспільство, Тому що треба не тільки намагатися розвивати себе, але й зауважувати почуття, прагнення інших людей, намагатися зрозуміти цих людей і допомогти їм.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)