У чому трагедія Печоріна (за романом М. Лєрмонтова “Герой нашого часу”)

“Герой нашого часу” – один із найвизначніших творів російської класичної літератури, а Печорін – один із найяскравіших персонажів. Особистість Печо­ріна неоднозначна, її можна сприймати по-різному: прихильно чи негативно. Але в будь-якому разі цей образ трагічний.

Роман складається з п’яти самостійних повістей, кожна з яких має свою на­зву, свій сюжет і навіть жанрові ознаки. Об’єднує ж ці твори в єдине ціле головний герой – Печорін, надзвичайно складна й суперечлива натура. Цікаво, що композиційна “зламаність”

твору, а особливо те, що вже в середині роману читач дізнається про загибель Печоріна, також підкреслюють трагізм і незвичайну роль головного героя.

Щоб якомога глибше розкрити його особистість, автор навіть вдається до подвійної оповіді: у двох перших частинах про життя Печоріна розповідає Максим Максимович, у трьох останніх ми маємо можливість почути голос самого Печоріна. Цікаво те, що автор у цій частині обирає форму сповіді: його герой промовляє до нас зі сторінок особистого щоденника. І такий прийом ще глибше допомагає зрозуміти загадку печорінського характеру.

Змальовуючи портрет Печоріна, автор наголошує на

незвичній особливості свого героя. Очі Печоріна “не сміялись, коли він сміявся”. Автор робить висно­вок: “Це ознака або злого характеру, або глибокого постійного суму”. І вже в цих рядках дано ключ до розкриття образу головного героя.

На мою думку, автор невипадково дає портрет Печоріна тільки у другій час­тині. Розпочавши роман із трагічного кохання Бели до Печоріна, Лєрмонтов поступово зміщує свою увагу на “пристрасть до суперечностей” та роздвоєння особистості героя. Це, власне, й призвело до такого фіналу.

Печорін спочатку щиро хотів зробити Белу щасливою. Однак він просто не здатний на тривалі почуття, адже герой насамперед шукає не кохання, а “лі­ків” від нудьги. Печорін постійно прагне чогось надзвичайного, він навіть готовий ризикнути всім заради виконання своєї забаганки. При цьому він мимоволі нищить чужі долі, і ця суперечність Печоріна виявляє, як пише автор, “хворо­бу” цілого покоління того часу.

Усе своє життя Печорін прагнув стати цілісною натурою, таким, яким був ще в юності, коли життя його вабило своєю таємничістю. Ставши “вправним у мистецт­ві життя”, Печорін швидко розчарувався в людях, у житті, суспільній діяльності, науках. У ньому зародилося відчуття розпачу й зневіри, яке герой вирішив при­ховати від усіх. Однак не від самого себе, адже у щоденнику він постійно вдається до аналізу своїх думок і переживань. Причому робить він це настільки розважли­во і з таким науковим інтересом, ніби проводить над собою якийсь експеримент.

Він намагається зрозуміти самого себе, не виправдовуючись і не приховую­чи причин своїх учинків. Така нещадність до самого себе – рідкісна якість, однак цього замало, щоби пояснити всі складності його натури.

Цікаво, що у своїх недоліках Печорін чомусь схильний звинувачувати сус­пільство. Він каже, що оточення бачило на його обличчі ознаки “дурних схиль­ностей”. Саме тому, вважає Печорін, вони й виявилися в ньому. Йому навіть на думку не спадає звинувачувати себе.

Біда Печоріна в тому, що він чудово розуміє, як запобігти стражданням, і при цьому ніколи відмовляється від задоволення свідомо мучити інших: “Бути для когось причиною страждань і радостей, не маючи на це жодного права, – чи не найсолодша це пожива для нашої гордості?” З’являючись у чиємусь житті, Печорін усім завдає горя: контрабандисти утікають, кинувши напризволяще стару та бідного сліпого хлопчика; гине батько Бели і сама Бела; Азамат стає на шлях злочинства; вбито на дуелі Грушницького; страждає Мері; ображено Максима Максимовича; трагічно гине Вулич.

Чи злий Печорін? Можливо, так. Злий і жорстокий, але насамперед – нещасний, самотній, виснажений морально і фізично. Чи винен хтось у цьому? Аж ніяк.

Адже найсерйозніший ворог кожної людини – вона сама, і Печорін, що настіль­ки вправно вміє панувати над іншими, грати на їхніх “слабких струнах”, себе опанувати зовсім не здатний.

Печорін робить страшне зізнання, що страждання і радості інших людей “підтримують його душевні сили”. І тут можна зробити висновок, що та “полови­на” душі, якій були притаманні скромність, готовність любити весь світ, праг­нення робити добро, просто випарувалась, залишилася тільки здатність діяти.

Називаючи себе “моральним калікою”, Печорін, по суті, має рацію: як ще можна назвати людину, позбавлену можливості жити на повну силу і змушену керуватися спонуканнями лише однієї, не кращої половини своєї душі? Цікаво, що в розмові з Вернером Печорін зізнається: “Я зважую, розбираю свої власні бажання та вчинки з суворою цікавістю, але без палкості… У мені дві людини: одна живе в повному сенсі цього слова, інша думає і судить її…”

І саме та половина душі, яку він вважав знищеною, насправді жива. Всупе­реч власним переконанням, Печорін здатний на щире велике почуття, однак ко­хання героя складне. Навіщо він спочатку прагне кохання Віри? На мою думку, він хотів насамперед довести самому собі, що йому під силу здолати неприступ­ність цієї Жінки. Однак лише тоді, коли Печорін усвідомлює, що може втратити назавжди ту єдину, хто по-справжньому розумів його, почуття до Віри спалахують з новою силою.

Як бачимо, постійно утікаючи від себе справжнього, Печорін так і не може остаточно цього зробити. І в цьому якраз і полягає трагедія цього образу: Пе­чорін страждає не лише через свої недоліки, але й позитивні якості, адже він щомиті відчуває, скільки сил у ньому гине марно. У його спустошеній душі немає сил для кохання, є сили тільки для самоаналізу і самообману. Так і не знайшовши бодай найменшого сенсу у своєму житті, Печорін доходить висновку, що єдине його призначення на землі – руйнування сподівань інших людей. Більше того, він байдужіє навіть до власної смерті.

Заглиблення автора у внутрішній світ головного героя, зрештою, набуває філософського звучання. Такий підхід дозволяє Лєрмонтову по-новому висвітли­ти питання про відповідальність людини за свої вчинки, про вибір життєвого шляху та про моральність загалом.






Мій улюблений літературний герой за сестрою.
У чому трагедія Печоріна (за романом М. Лєрмонтова “Герой нашого часу”)