Твір-розповідь на морально-етичну тему з власного досвіду, з обрамленням

КІм і якиМ бути. Кожна пора року приносить свої турботи. Під час ожеледі ми боїмося впасти; у снігові замети починаються перерви з транспортом, а восени багато листя; влітку, трапляється, не знаєш, куди сховатися від спеки, і, звісно ж, набридливі дощі, хоча і вносять якусь різноманітність у наше життя, втішають мало. А що казати про людину, чия професія змушує її бути весь робочий день на вулиці – у будь-яку пору року, в усяку погоду. З такою людиною, двірником Валентиною Сергіївною, ми вітаємося щоранку, коли, поспішаючи на трамвай, проходимо повз

велетенський корпус машинобудівного заводу. Валентина Сергіївна давно на пенсії, але продовжує працювати. Ніхто і не пам’ятає, скільки років вона прибирає вулицю: Навіть люди, які не знають її близько, проходячи повз, вітаються з нею. її доброзичлива посмішка, “доброго дня” у відповідь ніби заряджають позитивною енергією, приносять удачу.

Незважаючи на те, що на Валентині Сергіївні був робітничий одяг, туго, до брів пов’язана хустка, на її обличчя хотілося дивитися. Це було обличчя вже немолодої жінки, що займається грубою і тяжкою працею, проте вона випромінює світло. Це світло йде зсередини. Такій

людині хочеться довірити найпотаємніше і почути слова втіхи, коли в житті все іде шкереберть. її сірі очі ніколи не були колючими. Іноді зовсім незнайомих людей, що проходили повз неї, Валентина Сергіївна попереджала: “Обережніше, попереду на тротуарі льод…” Деякі сприймали подібне попередження мовчки, байдуже, хтось бурчав, що, мовляв, давно піском треба посипати, інші у відповідь посміхалися, дякували за попередження. Одне слово, Валентина Сергіївна була справжньою Господаркою вулиці, саме Господаркою тієї крихітної частини планети, яка була їй доручена.

Одного разу на початку жовтня ділянка Валентини Сергіївни кілька днів була занедбана, а її самої не було видно. Вулиця здавалася осиротілою. А ще за кілька днів на місці Валентини Сергіївни ми побачили іншого двірника. Це була висока худорлява жінка. Вона немилосердно шкрябала мітлою по асфальту тротуару, не зупиняючи роботу навіть тоді, коли поруч знаходилися пішоходи, обдаючи їх клубами пилу.

– А Валентина Сергіївна ніколи не замітала, доки люди не пройдуть, – зауважив хтось спересердя новій двірничці.

– Я працюю, – була різка відповідь. – Обійдіть стороною.

– А де Валентина Сергіївна? – поцікавилася у неї мама.

– Вам навіщо? Людина вже і захворіти не може.

– Що з нею?

– Звідки я знаю? Йдіть у нашу контору, там вам все розкажуть. Мені з вами ніколи теревені правити!

– Давай-но, Мишко, і справді зайдемо у їхню контору і дізнаємося, що все ж таки сталося з Валентиною Сергіївною, – сказала мені мама.

– А чи так вже важливо про це знати? – здивувався я. – Ця жінка нам ніхто. Звичайний двірник.

– Це неважливо, ким працює Валентина Сергіївна. Важливо, яка вона людина. Можна посісти дуже високу посаду і відштовхувати від себе людей. А можна бути на перший погляд непомітним працівником, а люди поруч з ним відчуватимуть себе легко і затишно. Ось така добра людина Валентина Сергіївна.

Ми зустрілися з начальником Валентини Сергіївни і дізналися, що вона трохи нездужає, що з нею нічого серйозного і вона незабаром вийде на роботу. До передбачуваного дня виходу Валентини Сергіївни на своє робоче місце ми купили велику плитку шоколаду.

– А ось і Валентина Сергіївна! – вигукнув я, коли одного разу вранці ми проходили повз знайомий заводський корпус.

– З одужанням вас, – сказала мама. Валентина Сергіївна засмутилася, поправила хустку на голові.

– А звідки ви знаєте, що я хворіла? – здивувалася вона.

– Дізналися, – у свою чергу засмутилася мама. – Ми звикли до вас. – І вона вручила Валентині Сергіївні шоколад.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Твір-розповідь на морально-етичну тему з власного досвіду, з обрамленням