Твір по повісті Андрєєва “Життя Василя Фивейского”

Л. Андрєєв писав не стільки зі знанням предмета, скільки переслідуючи суб’єктивну мету. Зовнішні події цікавили його остільки, оскільки вони давали привід для проповіді певної ідеї, пов’язаної із проблемою людської душі. Для нього були важливі не факти, не зовнішня вірогідність деталей, а “образ душі”, або, як він говорив, “шматочок психобиографии” людини. От чому в його добутках немає характерів, а є лише одна властивість характеру, одна ідея: у Райко в “Іноземці” тільки патріотизм, у героя “Неправди” – тільки ідея

правди-неправди, в “Стіні” – думка про подолання перешкоди, у Керженцева (“Думка”) – тільки проблема гостроти й сили думки й т. д. і т. п. Щось начебто классицистической однобічності, але тільки із глибоким, порию хворобливим психологізмом. Сам письменник називав свій метод “умовним реалізмом”, хоча шукав і інші терміни

По такому принципі створено один з найбільш значних добутків Л. Андрєєва – повість “Життя Василя Фивейского” (1903), у якій розкривається трагедія віри, хоча_ об’єктивний зміст добутку розсовує рамки авторського задуму. Повість спрямована проти довготерпіння, проти сподівання

на божу милість. Вся вона пронизана думкою, що не можна, з одного боку, жити сліпою вірою, як живе священ никнув Василь Фивейский, з інший,- неможливо й злидарське; існування, що є долею Семена Мосягина й інших селян. Гуманізм батька Василя, його искреннее жаль до бідняків вступає в непримиренний конфлікт із його вірою в милість небесного владики. І віра в бога не витримала випробування гуманізмом – така об’єктивна думка повести

Жорстока й безглузде життя, зображена в повісті. Андрєєв гранично згущає фарби, збираючи воєдино все найстрашніше, що тільки може випасти на частку однієї людини, щоб потім з величезною художньою силою показати вибух тих почуттів, які поволі накопичувалися в людині, ведучи його до духовного відродження або духовної кризи

“Над всім життям Василя Фивейского тяжіла сувора й загадкова доля”,- так починається повість. І дійсно, чого тільки не випробував герой повести! – потонув семирічний син, дружина з горя запиває, другий син народжується дегенератом, попадя з горя остаточно співається, з і один раз, заснувши з палаючою цигаркою, спалила будинок і сама згоріла, урятувати вдалося тільки виродка-сина. Все це викликало в батьку Василі сумніву в доброті бо-жией, гостро поставило перед ним проблему віри. Він боїться самому собі зізнатися, що віра його похитнулася. У самі напружені моменти він, “точно комусь заперечуючи, когось жагуче переконуючи й застерігаючи”, голосно й чітко повторював: “Я – вірю… Вірую, господи! Вірую!”

И остаточно втратив віру, коли трагічно й жагуче просив у бога повернути життя загиблому біднякові. Але чуда не відбулося. І священик піднімається до гнівних докорів тому, хто становив зміст його життя, був символом його надій. Прозріння було настільки різким, що психіка батька Василя не витримала: у божевіллі він вибігає із церкви й “у трьох верстах від села, по середині широкої й уторованої дороги” падає намертво. Як яскравий символ пориву до духовного звільнення сприймаються останні рядки повести: “И в своїй позі зберіг він стрімкість перегони… начебто й мертвий продовжував він бігти”.

Деякі дослідники убачають у драмі Василя Фивейского прояв анархічного бунту й ідейно-художнім стрижнем повести вважають образ ідіота як символ фатуму, що керує людиною. Така точка зору веде до збідніння змісту добутку: адже до бунту батька Василя привело в остаточному підсумку жаль до бідняків. Що ж стосується характеру бунту, дійсно анархічного, те іншого від людини такої професії й не випливало очікувати; у цьому – реалістична сторона добутку. Адже це бунт попа проти бога!

Розкриваючи проблему кризи віри засобами глибокої психологічної характеристики служителя церкви, Андрєєв домагався особливої гостроти й художньої переконливості. Цій темі присвячені й більше пізні оповідання “Син людський” (1909) і “Правила добра” (1911). В останньому дотепно висміюються релігійні догмати, що не витримують яроверки життям. Не тільки чорт Носач, що зажадав творити добро людям, але і його вчитель – старенький попик настільки заплуталися в протиріччях між життям і церковними встановленнями, що одного це звело незабаром у могилу, а для друго-1 го, приреченого на безсмертя, з’явилося причиною вічної туги. Однак і сам письменник заплутався в протиріччях. Не випадково вони мучать багатьох його героїв. “Подумати тільки, які виявилися підсумки,- пише Андрєєв в “Правилах добра”: – коли треба,- не убий; коли треба,- убий; коли треба,- скажи правду, а коли треба – збреши…” і т. д. До цих болісних роздумів письменник ішов від оповідань “Неправда”, “Думка”, “Оповідання про Сергія Петровичеві”, “Проклін звіра” і др.

Думками й учинками людини, у поданні Андрєєва, керує не розум, а інстинкти, стихійна фізіологічна сила. Щодо цього його творчість близько до сучасного інтуїтивізму, фрейдизму, до екзистенціалізму. Відсутність діалектичної логіки, підсвідомі імпульси, релятивізм, розвінчання розуму, песимізм – такий зміст багатьох добутків Андрєєва на різних етапах його творчості. Однак песимізм Андрєєва не означав байдужості до життя. Люблячи життя, воно губився, коли зіштовхувався із брудом і вульгарністю, з убогістю й горем людей. Загальний погляд на життя Андрєєв добре виразило в статті про п’єсу Г. Ибсена “Дика качка”: “Спростовуючи все життя, є мимовільним її апологетом. Ніколи не вірю я так у життя, як при читанні “батька” песимізму Шопенгауэра: людина думала так і жив. Виходить, могутня й непереможне життя”.






Лист до лукаша з лісової пісні.
Твір по повісті Андрєєва “Життя Василя Фивейского”