Твір по поемі “Квіти зла”

Зізнатися, я не люблю літературні антології. Вони нагадують винні дегустації, де замість того, щоб випити пляшку гарного вина, п’єш по ковтку з кожної бочки, так ще під доглядом рум’яного винороба, що дивиться на тебе з німим питанням: ну як? У найкращому разі, відскіпаєшся головним болем. Якщо я все-таки пропоную літературну дегустацію, то не з бажання почастувати головним болем, а тому, що смаковий букет нової російської літератури має самостійну цінність змішання

Втім, слово “букет” можна використовувати в іншому значенні.

Остання

чверть XX століття в російській літературі визначилася владою зла. Згадавши Бодлера, можна сказати, що сучасна літературна Росія нарвала цілий букет fleurs du mal. У жодному разі я не розглядаю окремих авторів лише як елементи моєї ікебани, досить переконаний у їхній самозначимості. Однак крізь несхожі й порию ворожі один одному тексти проступає цікавий архетекст.

Він не просто дає подання про те, що робиться зараз у російській літературі. Про це нехай подбають учені славісти. Важливіше, що сума текстів складається в роман про мандрівки росіянці душі. Оскільки російська душа крутилась останнім часом чимало,

її досвід виходить далеко за межі “слов’янських” інтересів, перетворюючи оповідання в авантюрний і зухвалий сюжет.

Колись сталінські письменники мріяли створити єдиний текст радянської літератури. Сучасні письменники пародіюють їхню мрію. Якщо колективний розум радянської літератури телеоцентричен, то в новій літературі квіти зла ростуть бур’янами, як потрапило.

Базарів, герой роману “Батьки й діти”, був нігілістом, скандализировавшим суспільну моральність, однак його ключова фраза звучала як надія: “Людина гарна, обставини погані”. Я б поставив цю фразу епіграфом до великої російської літератури. Основним пафосом її значної частини був порятунок людини й людства. Це непід’ємне завдання, і російська література настільки блискуче не впоралася з нею, що забезпечила собі світовий успіх.

Обставини російського життя завжди були жалюгідні й неприродні. Розпачлива боротьба письменників з ними багато в чому заслоняла собою питання про сутність людської природи. На поглиблену філософську антропологію не залишалося сил. У підсумку, при всьому багатстві російської літератури, з її унікальними психологічними портретами, стилістичним різноманіттям, релігійними пошуками, її загальне світоглядне кредо в основному зводилося до філософії надії, вираженню оптимістичної віри в можливість змін, покликаних забезпечити людині гідне існування.

Недарма проникливий маргінальний філософ другої половини XІX століття Костянтин Леонтьев говорило про рожеве християнство Достоєвського, а також Толстого, майже повністю позбавленого метафізичної суті, але зате рішуче розгорнутого убік гуманістичних доктрин, що нагадували французьких просвітителів. Російська класична література чудово вчила тому, як залишатися людиною в нестерпних, екстремальних положеннях, не віддавати ні себе, ні інших; ця проповідь дотепер має універсальне освітнє значення. Думка Набокова про те, що Достоєвський – письменник для підлітків, що формує молоду свідомість, застосовна в якімсь ступені й до многим інших російських письменників. Але якщо для Заходу досвід російської літератури став тільки частиною загального літературного знання, і його ін’єкція, безперечно, доброчинна, те російське культурне суспільство у свій час одержало таку дозу літературного проповідництва, що в остаточному підсумку стало страждати чимсь на зразок моральної гіпертонії, або гіперморалістичною хворобою.

Правда, на початку XX століття в російській культурі відбувся серйозний розрив із традицією. Він відбився у філософії (наприклад, колективний збірник “Віхи”, що описав національні стереотипи прогресивної свідомості), в образотворчому мистецтві російського авангарду, а також у літературі “срібного століття”. Тривав біля двадцяти років, богатий іменами й стилістичними школами, “срібне століття”, з погляду традиційної ментальности, являв собою декаданс, однак його значення багато в чому визначилося відмовою від попередньої антропології. Мабуть, найбільш скандальним добутком тої пори виявився невеликий роман Федора Сологуба “Дрібний біс”. Його постулат: зло має не соціальний зміст, а широко й привільно розлито в людській душі. Філософії надії тут нема чого робити.

Однак російська література не захотіла розставатися з оптимістичною ілюзією. Вона потягнулася за народницьким белетристом Володимиром Короленко з його крилатими словами: “Людина створена для щастя, як птах для польоту”, за Горьким, возвестившим: “Людина – це звучить гордо”. Обоє висловлення лягли у фундамент соціалістичного реалізму. Змішуючи гуманізм як “пракоммунистическую” філософську доктрину Ренесансу з безпосереднім людинолюбством (тобто “добровільною” любов’ю людини до людини), радянські ідеологи виставляли кожного, хто сумнівався в гуманізмі, як ворога людства. Така підробка породила в радянській культурі те, що Андрій Платонов назвав оргією гуманізму. Згодом ці оргії перетворилися в літературу неправди й ганьби з такими наворотами марення й графоманії, які виявили собою неперевершені зразки кітчу.

З іншого боку, із самого свого зародження нонконформистская література, від замятинского роману “Ми” через булгаковські сатиричні повісті й “Майстра й Маргариту”, роман “Доктор Живаго” і так далі, аж до корпуса солженицинских творів, говорила про гідний опір тиранії, про зганьблені людські цінності.

Радянська й антирадянська література состязались у гуманістичних стрибках. Тим часом саме при радянській владі людин, тобто суб’єкт гуманізму, показав, на що він здатний. Продемонструвавши чудеса підлості, зрадництва, пристосовництва, низькості, садизму, розпаду й виродження, він, з’ясувалося, здатний на все. Сталінська комедія, що розверталася на гігантській сцені Євразії, у цьому змісті була повчальна, і неупереджений глядач міг вийти після її закінчення із самими песимістичними поданнями про людську природу. Однак коли найбільш блискуча її частина завершилася в 1953 році зі смертю автора й режисера, що залишилися в живих глядачі поспішили все зло звалити на “культ особистості”, засвідчивши, до всього іншого, людську нездатність до аналізу.

Зіткнення казенного й ліберального гуманізму сформувало філософію хрущовської “відлиги”, що грунтувалася на “поверненні” до справжніх гуманістичних норм. “Тепло добра” стало тематичною домінантою цілого покоління поетів і прозаїків 60-х років (Євгеній Евтушенко, Булат Окуджава, Василь Аксьонов, Фазиль Искандер, Андрій Битов, Володимир Войнович, Георгій Владимов і ін.), згодом іменованого “шестидесятниками”.

З їхнього погляду, критика гуманізму була неприпустимою розкішшю, що заважає боротьбі з лицемірним режимом, можливості привести його до бажаної моделі “з людською особою”.

Наприкінці 80-х років історія радянської літератури обірвалася. Причина її смерті насильницька, внелитературна. Радянська література була оранжерейною квіткою соціалістичної державності. Як тільки в оранжереї перестали палити, квітка зав’янув, потім засох. Симетричний їй квітка літератури опору також захирів; вони були зв’язані єдиною кореневою системою. У результаті все змішалося. Письменники залишилися без літератури.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Твір по поемі “Квіти зла”