Трагедія сім’ї Катранників (за романом «Жовтий князь»)
Роман Василя Барки «Жовтий князь» одним з перших розповів людству про жахливу трагедію штучного голодомору, влаштованого сталінською тоталітарною системою на українській землі.
Починається твір описом недільного ранку, коли родина Катранників разом з діточками збиралася піти до церкви. Але замість цього чоловікові довелося йти на агітзбори, де промовець із столиці чітко й суворо сказав, що «треба повністю виконати план хлібозаготівлі, а в разі невиконання відповідатимуть і сім’ї». Мирон Данилович розумів, що ця постанова залишить
Коли до Катранників прийшли бригадники і почали обшукувати сад, клуню, хату, шукаючи не тільки хліб, а навіть буряки. Забрали все: і старий клунок з неперевіяним просом, і торбинку з квасолею, і бурячки червоні. А на картоплю в «погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку». З того дня в родину Катранників, як зазначає автор, зайшла невситима жадоба до їжі. Діти – Миколка та Оленка – зголодніли вкрай, послабли, а годувати їх було нічим. Біля садиби Катранників весь час вештався активіст-партієць і вистежував,
Не в змозі більше дивитися на зголоднілих дітей, Мирон Данилович вирушає до Росії, щоб поміняти останні сорочки на борошно. То, що побачив селянин, вразило його. Міліція віднімала у бідолашних приїжджих з України весь харч, який вони обміняли в Росії. Ні міліція, ні «червоні жандарі», «круки душоїдні» з гострими очима, анітрішки не зважали на горе; «злісно вишарпували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував». Люди дивилися на «цей державний розбій серед білого дня» і мовчали.
Мирон привіз-таки мішок лузги, але на висівках довго не протримаєшся… Бабусі і старшого сина Миколки не стадо… Дарія Олександрівна разом з Андрійком і Оленкою вирішила поїхати до міста, бо люди казали, що там за дуже високу ціну можна купити хліб. Довго водила дітей Дарія Олександрівна морозними вулицями, стежила, куди прямують інші голодуючі. Вона бачила, як тисячні черги ждуть біля магазинів хліб, що його продаватимуть без карток за комерційну ціну. «Того дня вона була неспроможна дотовпитися до заповідних терезів» і нагодувати своїх дітей. Голодні, втомлені, так і не діставши хліба, повернулися бідолахи додому. Але ніде не було порятунку від холоду.
Помирає геть виснажений батько, йде з життя матусина радість – Оленка. Трохи згодом гине і сама Дарія Олександрівна. Із усієї славної родини селян-хліборобів Катранників залишається тільки Андрійко. Він, «…закривши долонями обличчя, з відчаю залився гіркими, як ще ніколи в житті, тяжкими краплями, що ніби аж парували пекучою солоністю. Вже після того він спокою не мав…»
Андрійко іде рано-вранці з села і згадує про золоту церковну чашу, яку заховав батько від комсомольських активістів. Він трохи відійшов від села, а потім обернувся, наче прощаючись із своєю батьківщиною. На світанковому небі хлопець побачив «палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші».
Церковна чаша наче перетворюється на пам’ятник, який уособлює незнищенність народного духу. Такий символічний фінал роману «Жовтий князь».
Образ найменшого героя – Андрійка Катранника – теж має в романі символічний зміст. Він єдиний з усієї сім’ї вижив, і, я думаю, саме на нього покладено моральний обов’язок нести пам’ять про злочини сталінізму наступним поколінням своїх співвітчизників. Василь Барка вірив, що ніхто не зламає сили і мужності його народу, вірив, що згодом український народ обов’язково відродиться і нарешті матиме щасливе і вільне життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)