Тема кохання у поезії М. Цвєтаєвої
Марина Цвєтаєва – російська поетеса; у її творчій спадщині – ліричні вірші, поеми, віршовані драми і трагедії. Оригінальність поетичного голосу Цветаєвої поєднує в собі “абсолютну природність і разючу норовливість” (Н. Я. Мандельштам). Її лірична героїня завжди знаходиться на межі пристрастей – войовнича амазонка й рятівна Аріадна, віща Кассандра й молитовна Магдалина. Прихильниця бунтарського індивідуалізму, Цвєтаєва в літературі зволіла залишитися поза поетичними течіями. Серед її творчої спадщини – збірники “Вечерний
Марина Цвєтаєва народилася в сім’ї професора, мистецтвознавця, засновника Московського музею образотворчих мистецтв Івана Цвєтаєва, який власним працелюбством пробив дорогу в науку. Мати, Марія Олександрівна, була обдарованою піаністкою і прагнула прищепити любов до музики своїм дочкам Марині та Анастасії. Перші вірші Марина почала писати ще в шестирічному віці, друкуватися – у шістнадцять років, а у вісімнадцять, після виходу першого збірника віршів “Вечерний альбом” (1910), стала визнаною поетесою. Її творчий
Поетика її творчості відрізняється експресивністю, напором, зухвалістю, руйнуванням звичних канонів і стихійним пошуком єдино вірної інтонації. “Эмоциональный напор у Цветаевой так силен и обилен, – відзначав В. Ходасевич, – что автор едва поспевает за течением этого лирического потока. Цветаева словно так дорожит каждым впечатлением, каждым душевным движением, что главной ее заботой становится – закрепить наибольшее число их в наиболее строгой последовательности, не расценивая, не отделяя важного от второстепенного, ища не художественной, но психологической достоверности”.
Поезію М. Цвєтаєвої відрізняє інтонаційне багатство: вона випромінює любов і щирість, її вірші “рвутся к миру и как бы пытаются заключить весь мир в объятья” (Г. Адамович). Її вірші – поетичний щоденник невгамовної, жагучої, бунтівної жіночої душі, написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Її поезія, що виткана з заперечень, протиріч, крайностей, характеризується як “поетика парадоксів”. Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність мови, близьку до техніки “потоку свідомості”, речення тяжіє до еліпса, між ключовими словами фрази – цілий Всесвіт.
Темами її перших поетичних збірників стали дівоча закоханість, поетичне призначення, діалектика життя і смерті (“Уж сколько их упало в эту бездну”, “Идеш, на меня похожий”, “Литературным рокурорам”, “Мне нравится, что вы больны не мной”, “Душа и имя”).
Христос и Бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня.
(“Молитва”, 1909).
Тема кохання стала основною у поезії М. Цвєтаєвої. Кохання для цвєтаєвської героїні – “пожар в груди”, вічне чудо, до якого неможливо звикнути. Це кохання всеосяжне, воно відкриває поезію світу. Тема кохання в її поезії знаходить безліч інтерпретацій. Це ніжне, проникливе почуття (“Мы стобою лишь два отголоска”, “Наклон”) і безоглядна і жагуча стихія (“Два солнца стынут, – о Господи, пощади!”). Кохання – це і лукава гра (“Комедьянт”), і суворий іспит (“Любовь”). Вона і велично мудра (“Никто ничег не отнял”) і трагична (“Циганская страсть разлуки”). З коханням зв’язує поетеса тверду рішучість і почуття приреченості (“Поэма Конца”).
Нескінченна безліч відтінків любовних переживань свідчать про безкрайність почуттів і багатство душі ліричної героїні Цвєтаєвої. Вона тонко відчуває красу світу, її вабить і реальність, і світ фантазій і мрій. Їй в однаковій мірі дорогі і сьогодення, і минуле, і “область преданий”. Це сильна, яскрава особистість, нею рухає бажання все зрозуміти і пережити: “Я жажду сразу – всех дорог!”. Стихійна сила її натури така велика, що вона готова кинути виклик усьому світу:
Под свист глупца и мещанина смех
Одна из всех – за всех – противу всех!
Стою…
Переломний момент у долі і творчості визначили жовтневі революційні події 1917 року, які вона “не зрозуміла і не сприйняла”. У циклі віршів “Лебединый стан” (1917-1920) відображені ностальгічні почуття до Росії, яка відійшла вминуле. Цвєтаєва поетизує російське воїнство, звертається до світлих ідеалів російської культури, до лицарського духу її захисників у віршах “За Отрока – за Голубя – за Сына”, “Московский герб: герой пронзает гада”, у циклі віршів “Москве”.
В воротах, как Благая Весть,
Белым стражем да встанет – Честь.
(“Мракобесие. – Смерч. – Содом”, 1918).
Розлука з чоловіком Сергієм Ефроном, офіцером білої гвардії, прагнення возз’єднати сім’ю змусили Марину Цвєтаєву виїхати слідом за чоловіком з Радянської Росії в еміграцію. У 1922 році Цвєтаєва з дочкою Аріадною виїхала за кордон. Сім’я жила в Чехії, Франції; тут їх чекав гіркий хліб чужини, постійні нестатки і переїзди в пошуках найскромнішого житла. У своїй творчості цього періоду Марина Цвєтаева зверталася до читача, який залишився в Росії, у її віршах – туга за батьківщиною, роздуми про життя, яке проходить, переосмислення “вічних” тем і образів – Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри й Іполіта. У 1928 році вийшов останній її прижиттєвий збірник віршів – “После Росии”.
Тема “поетичного ремесла” займає одне з центральних місць у спадщині Цвєтаєвої. Вона упевнена в рятівній силі слова. Творчість для неї – моральна опора, спосіб протистояти злу, невірі, смерті. Вона бачить призначення поета в богослужінні істині й красі (“Литературным прокурорам”, “Моим стихам, написанным так рано”). Її поезія з юних років несла в собі пророчу печать передбачення:
Разбросанным в пыли по магазинам,
(Где их никто не брал и не берет!),
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
(“Моим стихам, написанным так рано”, 1913).
М. Цвєтаєва відчуває внутрішнє споріднення з поетичною музою О. С. Пушкіна, перед генієм якого вона благоговіла. Пушкінська тема займає особливе місце у творчості Цвєтаєвої: для неї він бог і побратим по перу. Серед присвят великому поету – цикл “Стихи к Пушкину” (1931). Бунтівливість пушкінського духу, неприборканість його поезії знаходили гарячий відгук у її творчості (книга “Мой Пушкин”, 1937).
Вся его наука –
Мощь. Светло – гляжу:
Пушкинскую руку
Жму, а не лижу.
(“Станок”, 1931).
Основними темами і мотивами творчості М. І. Цвєтаєвої також є тема дитинства (“Наши царства”), де відтворено “рай дитячого життя” героїні; тема будинку з його “лицарським духом” і “життям на високий лад”. Особливим звучанням наповнений образ матері у цвєтаєвській поезії, їй присвячені не тільки вірші (“Маме”), але й проза, “Сказка матери” (1934). Московська тема проникнута ностальгією й ароматом давніх спогадів (“Домики старой Москвы”, “Стихи о Москве”). Поетичні звернення до поетів-сучасників склали одну із кращих сторінок у спадщині Цвєтаєвої (“Стихи к Блоку”, „Ахматовой”. Обурення поетеси викликало поширення фашизму в Європі, антифашистська тема звучить у її пізніх віршах (цикл “Стихи к Чехии”).
У червні 1939 року Марина Цвєтаєва з сином Георгієм повернулася до СРСР, слідом за чоловіком і дочкою Аріадною, які повернулися двома роками раніше. Тоталітарна дійсність, арешти членів родини надломили її душу і привели до трагічної розв’язки 31 серпня 1941 року. Так завершилася земна і почалася посмертна доля великої поетеси.
“Любое ее произведение подчинено только правде сердца, – відзначала А. Саакянц, автор книги про Марину Цвєтаеву. – Сотни лирических призведений, восемь пьес, более десяти поэм. И около полусотни произведений в прозе: воспоминания о детстве, о семье, о современниках-поэтах, трактаты о поэзии. Можно только поражаться неугасимости этого творческого горения…”
Йосип Бродський писав: “Сила Цветаевой – именно в ее психологическом реализме, в этом ничем и никем не умиротворяемом голосе совести…”
З теорії літератури
Ліричний герой – друге ліричне “я” поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Проте ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям, у новій художній дійсності.
Поетика – у широкому розумінні – галузь теорії літератури, що вивчає структуру літературного твору та систему використаних у ньому естетичних засобів. У вузькому розумінні – система художніх засобів та прийомів, притаманна окремому письменнику, течії тощо.
Експресія (лат. expressіo – “вислів”, “вираз”, від exprіmo – “чітко вимовляю, зображую”) – особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні різноманітних художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо). Експресія сприяє “стрімкості” ритму при вираженні поліфонії динамічних переживань, втілених у яскраву художню форму.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)